Політичні репресії в УРСР

Період: 1920-ті–1991 роки.
Територія: радянська Україна, місця ув’язнення та заслання її мешканців за межами республіки.
Ключові документи: матеріали процесу Спілки визволення України; накази НКВС № 00447, № 00485 та № 00486; протоколи позасудових органів; кримінальні справи українських дисидентів; Декларація Української Гельсінської групи; Закон України про реабілітацію жертв репресій.

Російська теза: Радянські репресії часто виправдовують необхідністю боротьби зі шпигунами, диверсантами, націоналістичним підпіллям та іншими ворогами держави. Масові переслідування пояснюють окремими перегинами сталінського періоду, а наявність кримінальних справ і вироків подають як доказ вини репресованих.

Таке пояснення приховує головне: політичне керівництво саме визначало категорії людей, яких належало переслідувати, встановлювало кількісні ліміти покарань і використовувало каральний апарат для придушення незалежного суспільного життя.

1. Що робить репресію політичною

Політична репресія виникає тоді, коли державний примус використовують для переслідування за переконання, суспільну діяльність, походження, належність до певної групи або інші обставини, які влада оголошує небезпечними для режиму.

Для цього могли застосовувати кримінальне законодавство. Людину звинувачували в контрреволюційній діяльності, шпигунстві чи антирадянській агітації, але фактично переслідували за висловлювання, культурну роботу або незалежну громадянську позицію.

Іншим способом було покарання без суду: адміністративне виселення, рішення трійки чи Особливої наради.

Саме тому український Закон про реабілітацію жертв репресій охоплює як необґрунтовані політичні засудження судами, так і переслідування позасудовими органами. Судова форма не виключає політичного характеру покарання.

2. ДПУ, НКВС і КДБ: зміна установ зі збереженням політичного контролю

Назви та підпорядкування радянських органів державної безпеки неодноразово змінювалися. У 1920-х і на початку 1930-х років діяли ДПУ та союзне ОДПУ; у сталінський період функції державної безпеки перебували в системі НКВС, а також НКДБ і МДБ. З 1954 року діяв КДБ.

Цю історію не слід зводити до простого перейменування однієї установи: структури розділяли, об’єднували та реорганізовували. Водночас зберігалася функція політичного нагляду й переслідування противників режиму. Послідовність організаційних змін відображена в матеріалах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.

Республіканські та місцеві органи були виконавцями загальносоюзної політики. Разом із тим їхні керівники могли самі ініціювати розширення репресій. Зокрема, наркоми внутрішніх справ УРСР зверталися до Москви з проханнями збільшити ліміти покарань під час Великого терору. old.uinp.gov.ua

Відповідальність тому охоплює і центральних організаторів, і конкретних керівників та виконавців на місцях.

3. Справа Спілки визволення України: політичний процес із заздалегідь визначеною рамкою

Одним із найвідоміших прикладів переслідування української інтелігенції став процес Спілки визволення України, який відбувався в Харкові з 9 березня до 19 квітня 1930 року.

На лаві підсудних опинилися 45 осіб, серед них науковці, викладачі, письменники, церковні та громадські діячі. Їх звинувачували у створенні підпільної організації, підготовці повстання й зв’язках з українською еміграцією. У 1989 році засуджених у цій справі реабілітували. uinp.gov.ua

Особливо важливі документи про підготовку процесу. У виставці Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки представлені:

• рішення Політбюро ЦК КП(б)У про процес;
• постанова від 18 грудня 1929 року щодо складу суду та обвинувачення;
• рішення від 31 січня 1930 року про основні моменти справи;
• партійне листування про участь у процесі.

Це документальне свідчення політичного втручання в майбутній судовий розгляд. Партійне керівництво обговорювало склад суду й обвинувачення ще до початку слухань. tsdahou.archives.gov.ua

Процес мав ширший ефект, ніж покарання конкретних підсудних. Він створював підстави представляти українське наукове, освітнє та громадське середовище як осередок ворожої діяльності.

4. Розстріляне відродження: знищення людей та культурного середовища

Назвою Розстріляне відродження позначають покоління українських культурних діячів, розвиток і творчість якого обірвали сталінські репресії.

Переслідування зачепило літературу, театр, науку, освіту та інші сфери. Людей усували з роботи, забороняли друкувати, ув’язнювали й страчували. Знищення окремих авторів супроводжувалося руйнуванням середовища, яке могло самостійно формувати українське культурне життя.

Одним із символів цієї трагедії став Сандармох у Карелії. Восени 1937 року там розстріляли в’язнів Соловецького етапу, серед яких були Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний та інші діячі, пов’язані з Україною. Їхні біографії та обставини переслідування наведені в матеріалах УІНП.

Наслідком репресій стала втрата не лише людських життів, а й можливостей розвитку української культури на наступні десятиліття.

5. Великий терор 1937–1938 років: централізована кампанія масових покарань

Великий терор був кампанією масових репресій, організованою керівництвом СРСР.

Одним із головних її документів став оперативний наказ НКВС СРСР № 00447 від 30 липня 1937 року про репресування колишніх куркулів, кримінальних злочинців та інших антирадянських елементів.

Людей розподіляли на дві основні категорії покарання:

• перша передбачала розстріл;
• друга передбачала ув’язнення в таборах.

Для регіонів установлювали кількісні ліміти. Їх збільшували за погодженням із центром. Документи та пояснення механізму опубліковані в матеріалах УІНП про Великий терор.

Саме існування таких лімітів показує адміністративну природу кампанії. Керівництво заздалегідь визначало масштаби майбутніх покарань, ще до повноцінного індивідуального встановлення вини.

Архівні підтвердження можна побачити у виставці Державного архіву Сумської області: серед документів є розподіл додаткових лімітів за першою категорією та рішення особливої трійки.

6. Трійки: покарання без повноцінного судового розгляду

Позасудові трійки складалися з представників карального апарату, прокуратури та партійного керівництва. Вони розглядали справи за матеріалами, підготовленими органами безпеки.

Людина не отримувала повноцінної можливості захищатися в незалежному суді, оспорювати докази й домагатися змагального розгляду. Такі органи могли ухвалювати рішення про розстріл або ув’язнення.

Порядок роботи трійок та їхнє місце в кампанії масових репресій пояснюють матеріали УІНП.

Юридично важливо розрізняти документування покарання та доказ його правомірності. Протокол трійки підтверджує, що орган ухвалив відповідне рішення. Сам собою він не доводить достовірності обвинувачення або справедливості процедури.

7. Національні операції: походження та зв’язки як підстава для підозри

Окремою складовою Великого терору стали так звані національні операції.

Наказ НКВС № 00485 від 11 серпня 1937 року започаткував польську операцію. Обвинувачення будували навколо уявної широкої шпигунської мережі та зв’язків із Польщею.

Абсолютну більшість жертв цієї операції становили поляки, але переслідування зачепило й представників інших національностей, зокрема українців. Документи опубліковані у виданні «Наказ № 00485. Антипольська операція НКВС в Радянській Україні 1937–1938».

Такі кампанії підміняли індивідуальне доведення злочину відбором за походженням, біографією, колишньою службою або закордонними зв’язками.

Багатоетнічний склад жертв не послаблює висновку про злочинність репресій. Він показує широту груп, які режим оголошував потенційно небезпечними.

8. Репресії проти родин: покарання за спорідненість

Наказ НКВС № 00486 від 15 серпня 1937 року встановлював порядок переслідування дружин засуджених зрадників батьківщини та заходів щодо їхніх дітей.

Текст наказу передбачав арешти дружин, конфіскацію майна, розгляд справ Особливою нарадою та направлення до таборів.

Щодо дітей установлювали різні заходи залежно від віку й оцінки їхньої соціальної небезпечності: направлення до дитячих установ, колоній або таборів. Малолітніх дітей могли розміщувати далеко від місця проживання родини.

Наказ містив винятки й особливі правила, тому його не можна переказувати як однакове автоматичне ув’язнення всіх родичів. Однак сама його конструкція робила сімейний зв’язок підставою для репресивного втручання.

Покарання руйнувало цілу родину: ув’язнення батьків поєднувалося з вилученням майна та примусовою розлукою з дітьми. hai-nyzhnyk.in.ua

9. Масштаби Великого терору та межі статистики

За даними, які наводить УІНП, у період Великого терору на території УРСР було засуджено 198 918 осіб, приблизно дві третини з них до розстрілу. uinp.gov.ua

Це показник конкретної репресивної кампанії. Його не можна подавати як загальну кількість жертв радянських переслідувань в Україні за весь період існування СРСР.

Так само потрібно розмежовувати арештованих, засуджених, страчених, депортованих і членів родин, які постраждали від переслідування. Змішування цих категорій спотворює статистику.

За кожним показником стояли також наслідки, які складно звести до кількості вироків: сирітство, втрата житла, зруйновані професійні спільноти та страх публічно висловлюватися.

10. Депортації: примусове виселення як інструмент контролю

Депортація дозволяла державі усунути людей із певної території, позбавити їх звичних засобів існування та поставити під спеціальний адміністративний контроль.

Показовий приклад у післявоєнній Україні становить операція Захід, розпочата 21 жовтня 1947 року. Виселенню підлягали родини учасників ОУН і повстанців за попередньо складеними списками.

Метою було руйнування соціальної бази українського визвольного руху. Переслідування охоплювало родичів, зокрема дітей, без індивідуального доведення їхньої участі у збройних діях. Обставини операції викладені в історичній довідці УІНП.

Посилання на боротьбу з підпіллям не пояснює правомірності колективного покарання родин. Спорідненість не є доказом особисто вчиненого злочину.

11. Після Сталіна: переслідування дисидентів

Репресії наступних десятиліть відрізнялися масштабом і способами, але політичне переслідування тривало.

Поряд із кримінальними справами застосовували звільнення з роботи, перешкоди в освіті, заборони друкуватися, обшуки, стеження та тиск на родичів. До репресивних практик належало й використання психіатрії проти інакодумців. Ці форми переслідування описані в матеріалах про Українську Гельсінську групу.

Велика хвиля арештів розпочалася 12 січня 1972 року. Переслідування супроводжувалося численними обшуками, допитами та усуненням людей із роботи й навчання. Про цей механізм свідчать матеріали УІНП з історії правозахисного руху.

Показова доля Василя Стуса. Після арешту 1972 року його засудили за антирадянську агітацію і пропаганду до п’яти років позбавлення волі та трьох років заслання. У 1980 році він отримав новий вирок: десять років ув’язнення і п’ять років заслання. У 1985 році поет помер у неволі. old.archives.gov.ua

12. Українська Гельсінська група: переслідування за захист прав людини

9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод.

Її учасники збирали та поширювали інформацію про порушення прав людини. Декларація групи визначала гуманітарний і правозахисний характер її діяльності.

Матеріали особового архіву Миколи Руденка, представлені Національною бібліотекою України імені В. І. Вернадського, дозволяють досліджувати історію групи за документами її учасників.

Режим відповідав на правозахисну роботу переслідуваннями. Учасників групи обшукували, арештовували, засуджували та примушували припинити діяльність. uinp.gov.ua

Цей приклад особливо виразний: влада переслідувала людей, які вимагали дотримуватися проголошених прав і публічно повідомляли про їх порушення.

13. Як читати архівну кримінальну справу

Архівна справа є джерелом інформації про дії карального апарату. Вона не гарантує правдивості кожного записаного обвинувачення.

Потрібно розрізняти:

• що стверджувало слідство;
• які докази фактично зібрали;
• як отримали свідчення;
• хто ухвалив рішення;
• чи переглядали справу та чи реабілітували людину.

Зізнання або обвинувальний висновок необхідно перевіряти за іншими матеріалами. Особливо це стосується справ, створених у межах заздалегідь організованої політичної кампанії.

Можливість такого дослідження забезпечують, зокрема, документи Галузевого державного архіву СБУ, який зберігає кримінальні справи репресованих діячів 1920–1980-х років.

Хронологія

Дати та зміст подій підтверджуються наведеними архівними публікаціями, документами й історичними довідками. tsdahou.archives.gov.ua

Наша позиція

Політичні репресії в радянській Україні були частиною державного управління. Партійне керівництво визначало противників, каральні органи готували справи, а судові та позасудові механізми забезпечували покарання.

Архіви дозволяють установлювати конкретну відповідальність: хто видавав накази, погоджував ліміти, фабрикував обвинувачення та виконував рішення. Вина визначається діями людини й посадовими повноваженнями, а не її національністю.

Радянський вирок не є автоматичним доказом вини репресованого. Для правової оцінки потрібно перевіряти обвинувачення, докази, процедуру та політичні обставини переслідування.

Знищення інтелігенції, колективне покарання родин, масові депортації та ув’язнення правозахисників показують спільну мету цих практик: позбавити суспільство можливості діяти незалежно від режиму.

Першоджерела

1. ЦДАГО України: виставка до 85-ї річниці судового процесу у справі «Спілки визволення України».
2. ІНП Польщі: видання документів «Наказ № 00485. Антипольська операція НКВС в Радянській Україні 1937–1938».
3. Оперативний наказ НКВС СРСР № 00486 від 15 серпня 1937 року про репресування дружин і дітей «зрадників батьківщини».
4. ДАСО: виставка «Забуттю не підлягає» — документи Великого терору.
5. Декларація Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, 9 листопада 1976 року.
6. Галузевий державний архів СБУ.
7. Закон № 962-XII про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років (ухвалений 17 квітня 1991 року).