«НАТО обіцяло не розширюватися»: що насправді погодили у 1990 році

Вердикт: маніпуляція на основі реальних історичних фактів. У 1990–1991 роках західні політики справді давали запевнення про нерозширення НАТО на схід. Проте в остаточних договорах загальної заборони на вступ інших держав до Альянсу не закріпили.

1. Суть твердження

Російські політики та прихильники російської позиції часто стверджують, що в 1990 році Захід пообіцяв Радянському Союзу не розширювати НАТО на схід.

За цією версією, Москва погодилася на об'єднання Німеччини в обмін на гарантію, що НАТО не прийматиме держави колишнього соціалістичного блоку.

Подальший вступ Польщі, Чехії, Угорщини, країн Балтії та інших держав подається як порушення цієї домовленості.

Але така версія змішує реальні дипломатичні запевнення з твердженням про юридичну заборону, якої в остаточних договорах не закріпили.

2. Історична передісторія: 1945–1989 роки

Після Другої світової війни Німеччина була поділена на чотири окупаційні зони.

У 1949 році виникли ФРН і НДР. Того самого року дванадцять держав створили НАТО.

У 1955 році ФРН вступила до НАТО, а СРСР разом із союзними соціалістичними державами створив Організацію Варшавського договору.

Протягом холодної війни Німеччина залишалася одним із головних районів військового протистояння.

Коли в листопаді 1989 року впав Берлінський мур, постало питання об'єднання ФРН та НДР.

Для СРСР воно було особливо складним: НДР входила до Варшавського договору, а на її території перебували радянські війська.

Москва побоювалася, що після об'єднання вся Німеччина стане членом НАТО, а військова інфраструктура Альянсу пошириться на територію колишньої НДР.

Саме в цьому контексті розпочалися переговори щодо обмеження поширення НАТО на схід.

3. Січень 1990 року: пропозиція Геншера

31 січня 1990 року міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітріх Геншер виступив у Тутцінгу.

Він запропонував врахувати безпекові інтереси СРСР та уникнути розширення НАТО на схід. Це зафіксовано в телеграмі посольства США в Бонні.

Важлива деталь: позиція Геншера не обмежувалася лише питанням військової інфраструктури в НДР.

6 лютого 1990 року в розмові з британським міністром закордонних справ Дугласом Гердом він порушував і можливий майбутній вступ Польщі до НАТО. Це зафіксовано в британських дипломатичних документах, оприлюднених National Security Archive.

Отже, твердження, що в 1990 році взагалі не обговорювали розширення НАТО за межі Німеччини, є історично неправильним.

4. 9 лютого 1990 року: Бейкер і Горбачов

Державний секретар США Джеймс Бейкер зустрівся з Михайлом Горбачовим у Москві.

Бейкер запропонував розглянути варіант, за якого об'єднана Німеччина залишалася б у НАТО, але юрисдикція військових структур Альянсу не поширювалася б на схід.

Саме тоді прозвучало формулювання, яке у популярному переказі звучить так:

Not one inch eastward.

Тобто «ані на дюйм на схід».

Це не вигадка російської пропаганди. Заява існує в американському і радянському записах переговорів.

Однак Бейкер обговорював можливі умови об'єднання Німеччини. Його слова були частиною переговорної пропозиції, а не текстом уже укладеного міжнародного договору.

5. Лютий–вересень 1990 року: як змінювалися домовленості

Після переговорів Бейкера з Горбачовим обговорення продовжилися.

Західні держави прагнули зберегти членство об'єднаної Німеччини в НАТО.

СРСР домагався обмежень щодо військової присутності Альянсу на території НДР.

У результаті сторони поступово перейшли від широких політичних формулювань до конкретних домовленостей про статус східної частини Німеччини.

12 вересня 1990 року підписали Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини, відомий як «Два плюс чотири».

Його стаття 5 передбачила особливі обмеження на розміщення іноземних військ і ядерної зброї на території колишньої НДР.

Проте договір не встановлював загальної заборони на вступ Польщі, Чехословаччини, Угорщини чи інших європейських держав до НАТО.

Це головна відмінність між попередніми дипломатичними запевненнями та остаточним міжнародно-правовим врегулюванням.

6. Чи припинилися запевнення після підписання договору?

Ні.

У 1991 році окремі західні посадовці продовжували говорити про відсутність планів розширення НАТО.

Зокрема, британський прем'єр Джон Мейджор висловлював таку позицію під час контактів із радянським керівництвом. Це описано в щоденнику британського посла Родріка Брейтвейта.

У липні 1991 року російська делегація повідомляла Борису Єльцину про слова генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера щодо негативного ставлення до розширення Альянсу. Це відомо з російського запису зустрічі, а не з юридичного рішення НАТО.

Тому радянське керівництво справді мало підстави очікувати, що швидкого розширення НАТО не відбудеться.

Але політичні очікування та безстрокове міжнародне зобов'язання не є одним і тим самим.

7. Що погодив сам СРСР?

21 листопада 1990 року СРСР разом з іншими державами НБСЄ підтримав Паризьку хартію для нової Європи.

У документі прямо визнавалася свобода держав обирати власні механізми забезпечення безпеки.

Цей принцип не гарантував кожній державі автоматичного вступу до НАТО, оскільки прийняття нового члена потребує згоди держав Альянсу.

Але він суперечить уявленню про те, що європейські держави повинні назавжди залишатися у військово-політичній сфері впливу іншої держави.

8. Що відбулося після розпаду СРСР?

Після 1991 року колишні соціалістичні держави почали активно шукати нові гарантії безпеки.

Польща, Чехія та Угорщина вступили до НАТО в 1999 році.

У 2004 році до Альянсу приєдналися ще сім держав, включно з Естонією, Латвією та Литвою.

Росія розглядала це розширення як загрозу своїм інтересам і неодноразово висловлювала заперечення.

Однак для твердження про порушення юридичного зобов'язання необхідно довести існування такого зобов'язання, його точний зміст та поширення на конкретні держави.

Остаточні документи 1990 року не містять загальної заборони на прийняття нових членів НАТО.

9. Історико-правова оцінка

Тут необхідно розмежувати три питання.

Чи давали західні політики запевнення про нерозширення?

Так. Це підтверджують розсекречені дипломатичні документи.

Чи могли ці запевнення сформувати в радянського керівництва очікування, що НАТО не розширюватиметься?

Так. Архівні матеріали дають підстави для такого висновку.

Чи доведено існування остаточної юридично обов'язкової заборони на вступ східноєвропейських держав до НАТО?

Ні. Такої загальної заборони в підписаних договорах не закріплено, а наявні усні заяви не доводять встановлення безстрокового юридичного зобов'язання.

Водночас відсутність письмового договору сама собою не виключає можливості міжнародно-правових зобов'язань на підставі односторонніх заяв. Але для цього необхідно встановити чіткий намір держави бути юридично зв'язаною відповідною заявою.

10. Висновок

Вердикт: маніпуляція на основі реальних історичних фактів.

У 1990–1991 роках західні політики справді висловлювали запевнення про нерозширення НАТО на схід. Частина цих заяв стосувалася ширшого європейського контексту, а не лише території НДР.

Проте під час остаточного врегулювання німецького питання не було закріплено загальної заборони на майбутній вступ інших держав до НАТО.

Тому твердження, що НАТО ніколи не давало жодних запевнень, є неправильним. Але й твердження, що НАТО порушило підписаний із СРСР договір про нерозширення на схід, не відповідає змісту остаточних домовленостей.

Першоджерела

1. National Security Archive: документи про запевнення західних політиків у 1990–1991 роках. Особливо документи № 1, 2, 5, 6, 8, 9, 25, 28 і 30.
2. Запис розмови Бейкера та Горбачова, 9 лютого 1990 року: американський і радянський.
3. Договір «Два плюс чотири», 12 вересня 1990 року. Насамперед статті 5 і 6.
4. Паризька хартія для нової Європи, 21 листопада 1990 року.
5. National Security Archive: документи про позицію НАТО та Росії на початку 1990-х років.