«Біловезькі угоди зобов'язали Україну бути нейтральною»: що насправді написано в договорі 1991 року

Вердикт: неправдиве твердження, побудоване на перекрученому тлумаченні статті 6 Біловезької угоди. Угода про створення СНД не містить ні зобов'язання бути нейтральною, ні заборони вступати до військових союзів. Натомість вона зобов'язує сторони поважати існуючі кордони.

1. Суть твердження

У дискусіях про розпад Радянського Союзу та право України вступати до НАТО нерідко можна почути, що Біловезькі угоди нібито встановили обов'язковий нейтралітет для всіх колишніх радянських республік.

Прихильники цієї версії посилаються на Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 року, насамперед на її статтю 6.

Із цього робиться висновок, що Україна порушила умови розпаду СРСР, коли відмовилася від позаблоковості та проголосила курс на членство в НАТО.

Щоб перевірити це твердження, треба відповісти на кілька конкретних запитань.

Чи містить Біловезька угода слово «нейтралітет»? Чи забороняє вона сторонам вступати до військових союзів? Чи встановлює обов'язок постійної позаблоковості? І чи могла угода трьох держав створити такі зобов'язання для всіх інших колишніх республік СРСР?

Головний висновок: Біловезька угода передбачала військово-стратегічну співпрацю в перехідний період розпаду СРСР, але не встановлювала безстрокового нейтралітету України та не забороняла їй вступати до НАТО.

2. Історичний контекст: чому взагалі з'явилися Біловезькі угоди?

8 грудня 1991 року в Біловезькій пущі керівники України, Білорусі та Росії підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав.

Від України документ підписав Леонід Кравчук, від Росії — Борис Єльцин, від Білорусі — Станіслав Шушкевич.

У преамбулі угоди сторони констатували, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє існування.

Це відбувалося після серпневого путчу 1991 року, проголошення незалежності України та референдуму 1 грудня 1991 року, на якому понад 90% учасників голосування підтримали Акт проголошення незалежності.

На той момент СРСР ще мав величезні збройні сили, стратегічну авіацію, ракетні війська та ядерний арсенал, частини якого розміщувалися на території кількох союзних республік.

Розпад єдиної держави створював складні питання: хто командуватиме військами, як здійснюватиметься контроль над ядерною зброєю, що буде з військовою інфраструктурою та як колишні союзні республіки координуватимуть питання безпеки.

Саме в цьому контексті необхідно розглядати військові положення Біловезької угоди.

Її метою було врегулювання відносин між новими незалежними державами, а не встановлення для них вічної заборони на майбутні військово-політичні союзи.

3. Що встановлювала стаття 1?

Стаття 1 передбачала, що сторони утворюють Співдружність Незалежних Держав.

Це важливо для розуміння юридичної природи документа.

Біловезька угода була договором про створення механізму співробітництва між державами, які проголосили незалежність.

Вона не створювала нової єдиної держави замість СРСР.

Також вона не передбачала автоматичного збереження всіх колишніх радянських республік у єдиному військовому союзі.

Навпаки, подальші положення угоди ґрунтувалися на визнанні суверенітету сторін.

4. Стаття 5: повага до кордонів і територіальної цілісності

Стаття 5 Біловезької угоди передбачала визнання та повагу до територіальної цілісності сторін і недоторканності існуючих кордонів у межах Співдружності.

Це один із ключових пунктів документа.

Угода не встановлювала, що кордони України можуть бути переглянуті в разі зміни її зовнішньополітичного курсу.

Вона не передбачала втрати Україною територій у разі вступу до військового союзу.

Навпаки, сторони взяли на себе зобов'язання поважати існуючі кордони.

Тому посилання на Біловезькі угоди для виправдання захоплення українських територій суперечить змісту статті 5.

5. Стаття 6: що саме було передбачено у військовій сфері?

Саме стаття 6 найчастіше використовується як нібито доказ обов'язкового нейтралітету України.

Вона передбачала співробітництво сторін у сфері забезпечення міжнародного миру та безпеки, реалізації заходів зі скорочення озброєнь і військових витрат, прагнення до ліквідації ядерної зброї та загального і повного роззброєння під міжнародним контролем.

Крім того, сторони домовилися зберігати та підтримувати спільний військово-стратегічний простір під об'єднаним командуванням, включно з єдиним контролем над ядерною зброєю.

Єдина згадка про нейтральний статус у статті 6 стосується того, що сторони поважатимуть прагнення одна одної до досягнення статусу без'ядерної зони і нейтральної держави. Це повага до вибору кожної сторони, а не обов'язок бути нейтральною.

Важливо розглянути кожен елемент статті окремо.

Співробітництво у сфері миру та безпеки

Угода передбачала взаємодію держав у питаннях міжнародної безпеки.

Але співробітництво у сфері безпеки не означає обов'язкового нейтралітету.

Нейтральна держава і держава, яка бере участь у військовому союзі, однаково можуть укладати угоди про роззброєння, контроль над озброєннями та запобігання конфліктам.

Саме по собі таке співробітництво не визначає постійного військово-політичного статусу держави.

Скорочення озброєнь і військових витрат

Ці положення стосувалися процесу роззброєння після завершення холодної війни.

Вони не містили заборони на членство в НАТО.

Також із них не випливало, що Україна не має права розвивати власні Збройні сили або укладати міжнародні договори у сфері оборони.

Спільний військово-стратегічний простір

Це найбільш дискусійне положення статті 6.

Його необхідно розуміти в умовах грудня 1991 року, коли збройні сили колишнього СРСР ще не були остаточно розділені між новими державами.

Збереження спільного військово-стратегічного простору під об'єднаним командуванням мало забезпечити керованість військової системи в перехідний період.

Особливо важливим було питання контролю над ядерною зброєю.

Але поняття «спільний військово-стратегічний простір» не є синонімом «постійного нейтралітету».

Більше того, військова координація за своїм змістом принципово відрізняється від нейтралітету, який передбачає самостійний статус держави щодо військових конфліктів і союзів.

Єдиний контроль над ядерною зброєю

Після розпаду СРСР ядерна зброя залишалася на території Росії, України, Білорусі та Казахстану.

Питання командування, безпеки та подальшої долі цього арсеналу потребувало спеціальних домовленостей.

Тому положення про єдиний контроль над ядерною зброєю мало конкретне військово-технічне й політичне призначення.

Воно не встановлювало заборони на майбутнє членство України в НАТО.

Отже, стаття 6 регулювала співпрацю у військовій сфері та питання контролю над озброєннями. Вона не містила зобов'язання залишатися нейтральною державою назавжди.

6. Чи є в Біловезькій угоді пряма заборона вступу до НАТО?

Ні.

У тексті угоди немає положення, за яким Україна, Росія або Білорусь зобов'язуються ніколи не вступати до військово-політичних союзів.

Також документ не встановлює безстрокового нейтралітету сторін.

У ньому немає механізму, за яким Росія могла б дозволяти або забороняти Україні змінювати зовнішньополітичний курс.

Відсутність такого положення має принципове значення.

Міжнародно-правове зобов'язання не можна створити, приписавши договору слова, яких у ньому немає.

Якщо стверджується, що Україна взяла на себе конкретне зобов'язання залишатися нейтральною, необхідно назвати відповідну статтю договору та пояснити, як саме вона встановлює цей обов'язок.

Посилання на загальні положення про військове співробітництво для цього недостатньо.

7. Чи могла угода трьох держав встановити нейтралітет для всіх колишніх республік СРСР?

Ні, сама по собі не могла.

Біловезьку угоду 8 грудня 1991 року підписали Україна, Росія та Білорусь.

Інші колишні союзні республіки не були сторонами цього документа в момент його підписання.

У міжнародному договірному праві діє принцип, за яким договір не створює обов'язків або прав для третьої держави без її згоди.

Цей принцип закріплений у статті 34 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року.

Отже, навіть якби Біловезька угода містила положення про нейтралітет, із цього не випливало б автоматично, що всі інші колишні радянські республіки стали його учасницями.

Для виникнення відповідних міжнародних зобов'язань потрібні належні правові підстави.

Крім того, приєднання держав до механізмів співробітництва в межах СНД не означало автоматичного прийняття ними безстрокового нейтралітету.

8. Алма-Атинські документи 21 грудня 1991 року

21 грудня 1991 року представники одинадцяти колишніх радянських республік підписали в Алма-Аті документи, пов'язані зі створенням та діяльністю СНД.

Алма-Атинська декларація підтверджувала принципи суверенної рівності, територіальної цілісності та недоторканності існуючих кордонів.

Також вона стосувалася співробітництва у сфері безпеки та контролю над ядерною зброєю.

Але Алма-Атинська декларація не встановлювала загального обов'язку всіх колишніх республік СРСР назавжди залишатися нейтральними.

Документи періоду розпаду СРСР були спрямовані на врегулювання відносин між новими незалежними державами.

Тому твердження, що сам факт участі в СНД означав постійну позаблоковість, не підтверджується змістом цих документів.

9. Чи існував окремий військовий союз держав СНД?

Так, і це ще один аргумент проти версії про обов'язковий нейтралітет усіх колишніх радянських республік.

15 травня 1992 року в Ташкенті було підписано Договір про колективну безпеку.

Його учасниками стали окремі держави колишнього СРСР.

Згодом на основі цього договору була створена Організація Договору про колективну безпеку — ОДКБ.

Україна не стала учасницею Ташкентського договору.

Це показує, що після розпаду СРСР колишні союзні республіки мали різні підходи до військово-політичної інтеграції.

Одні держави вступали до нових військових союзів, інші залишалися поза ними.

Якби Біловезькі угоди справді встановлювали обов'язковий нейтралітет усіх колишніх республік, створення військового союзу частиною цих держав потребувало б окремого пояснення.

Насправді ж Біловезька угода не містила такої загальної заборони.

10. Чи були військові положення Біловезької угоди розраховані на вічне застосування?

У тексті статті 6 немає прямої вказівки, що всі механізми спільного військового командування повинні існувати вічно.

Її положення потрібно тлумачити з урахуванням предмета договору, історичних обставин та подальших домовленостей сторін.

У грудні 1991 року нові незалежні держави ще вирішували питання поділу радянської військової спадщини.

Надалі вони створювали власні збройні сили, укладали окремі військові угоди та обирали різні напрями зовнішньої політики.

Це показує, що практичні механізми військово-стратегічної співпраці змінювалися.

Водночас юридично неправильно автоматично стверджувати, що вся Біловезька угода була актом одноразової дії та повністю втратила юридичне значення одразу після розпаду СРСР.

На відміну від політичної декларації, вона була міжнародною угодою, яка містила різні за характером положення.

Деякі з них мали установче значення, інші передбачали співробітництво та виконання зобов'язань.

Тому питання чинності окремих положень необхідно оцінювати відповідно до міжнародного договірного права.

Однак для спростування твердження про вічний нейтралітет навіть не потрібно доводити припинення дії всієї угоди.

Достатньо встановити, що зобов'язання про постійний нейтралітет у ній взагалі не було.

11. Чи могла Росія самостійно визначати зміст Біловезьких угод?

Ні.

Міжнародний договір не може тлумачитися виключно відповідно до політичних інтересів однієї зі сторін.

Стаття 31 Віденської конвенції встановлює загальне правило: договір тлумачиться добросовісно, відповідно до звичайного значення термінів у їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і мети договору.

Стаття 32 допускає використання додаткових засобів тлумачення, зокрема підготовчих матеріалів і обставин укладення договору.

Отже, для визначення змісту Біловезької угоди необхідно насамперед аналізувати її текст, а не пізніші політичні заяви.

У статті 6 немає термінів, які встановлювали б постійний нейтралітет.

Немає й положення про заборону вступу до НАТО.

Історичний контекст свідчить про необхідність урегулювання військових питань після розпаду СРСР, насамперед командування та контролю над ядерною зброєю.

Тому тлумачення статті 6 як безстрокової заборони на військові союзи не випливає ні з її звичайного змісту, ні з історичних обставин укладення угоди.

12. Чи суперечить вступ до НАТО принципам Біловезької угоди?

Сам по собі вступ держави до військово-політичного союзу не означає автоматичного порушення зобов'язань щодо поваги до кордонів, суверенітету або мирного співробітництва.

Щоб встановити порушення міжнародного договору, потрібно визначити конкретне зобов'язання, яке держава не виконала.

Біловезька угода не містила положення, яке забороняло б Україні вступати до НАТО.

Тому перспектива українського членства не може бути названа порушенням неіснуючої заборони.

Крім того, у міжнародних документах ОБСЄ, які підтримувала й Росія, закріплено право держав самостійно обирати або змінювати свої механізми безпеки, включно з військовими союзами.

Особливо важливим є пункт 8 Хартії європейської безпеки ОБСЄ 1999 року.

У ньому підтверджується право держав вільно обирати або змінювати свої безпекові домовленості.

Це право не означає автоматичного прийняття держави до НАТО, адже членство потребує згоди самого Альянсу.

Але воно означає, що Росія не має загального юридичного права забороняти Україні претендувати на членство.

13. Чому важливо не плутати Біловезькі угоди з Декларацією 1990 року?

У суперечках про нейтралітет часто змішують два різні документи.

Перший — Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.

Другий — Угода про створення СНД від 8 грудня 1991 року.

У Декларації 1990 року справді містився намір Української РСР стати в майбутньому постійно нейтральною державою.

Але Декларація була внутрішнім установчим і програмним актом, а не міжнародним договором про нейтралітет.

Натомість Біловезька угода була міжнародним договором, але не містила зобов'язання про постійний нейтралітет.

Це дві принципово різні юридичні ситуації.

У першому документі є намір нейтралітету, але немає міжнародного договору про нього. У другому є міжнародний договір, але немає самого зобов'язання щодо нейтралітету.

Саме змішування цих двох фактів створює хибне враження, що Україна нібито підписала міжнародний договір про вічну позаблоковість.

14. Чи може порушення нібито умов нейтралітету виправдовувати військове вторгнення?

Навіть якби існувала міжнародна угода, яка обмежувала право України вступати до військових союзів, її можливе порушення не надавало б іншій державі автоматичного права розпочати війну.

Стаття 2(4) Статуту ООН забороняє погрозу силою та її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності держав.

Стаття 51 передбачає право на самооборону лише в разі збройного нападу.

Спір щодо виконання міжнародного договору сам по собі не є збройним нападом.

Тому навіть гіпотетичний спір про нейтралітет потрібно було б вирішувати правовими та дипломатичними засобами, а не окупацією території іншої держави.

У випадку Біловезьких угод ситуація ще очевидніша: зобов'язання про постійний нейтралітет у них не встановлено.

15. Остаточний висновок

Вердикт: неправдиве твердження, побудоване на перекрученому тлумаченні статті 6 Біловезької угоди.

8 грудня 1991 року Україна, Росія та Білорусь уклали Угоду про створення СНД.

Документ передбачав повагу до суверенітету, територіальної цілісності та існуючих кордонів.

Стаття 6 регулювала співробітництво у сфері міжнародної безпеки, скорочення озброєнь, спільного військово-стратегічного простору та контролю над ядерною зброєю.

Але вона не встановлювала постійного нейтралітету України.

У тексті Біловезької угоди немає заборони вступати до НАТО, немає безстрокового зобов'язання залишатися позаблоковою державою і немає положення, яке надавало б Росії право контролювати зовнішньополітичні рішення України.

Інші колишні радянські республіки також не могли автоматично отримати такі зобов'язання лише через підписання договору трьома державами.

Згодом частина колишніх республік СРСР створила власний військовий союз на основі Ташкентського договору 1992 року, що додатково підтверджує відсутність загального обов'язку нейтралітету.

Отже, Біловезькі угоди не зобов'язували Україну залишатися нейтральною назавжди. Посилання на статтю 6 як на доказ такої заборони не відповідає її тексту.

Більше того, угода містила зобов'язання поважати існуючі кордони України, а не право переглядати їх через зміну українського військово-політичного курсу.

16. Першоджерела

1. Угода про створення Співдружності Незалежних Держав, 8 грудня 1991 року. Основний документ; особливо важливі преамбула та статті 1, 5 і 6.
2. Декларація про державний суверенітет України, 16 липня 1990 року. Розділ IX щодо наміру стати постійно нейтральною державою. Не є Біловезькою угодою.
3. Акт проголошення незалежності України, 24 серпня 1991 року. Проголошення незалежності України.
4. Віденська конвенція про право міжнародних договорів, 1969 рік. Статті 31–32 про тлумачення договорів і стаття 34 про відсутність зобов'язань для третіх держав без їхньої згоди.
5. Хартія європейської безпеки ОБСЄ, 19 листопада 1999 року. Пункт 8 щодо права держав обирати або змінювати механізми безпеки.
6. Конституція України. Статті 1, 5, 8 і 18 щодо суверенітету, народовладдя та зовнішньої політики.
7. Статут Організації Об'єднаних Націй. Статті 2(4) та 51 щодо заборони застосування сили та права на самооборону.