«НАТО змусило Росію напасти»: що показують документи і хронологія

Вердикт: маніпуляція, яка підміняє політичні причини юридичним виправданням агресії. Розширення НАТО було реальним процесом, і Росія вважала його загрозою. Але Росія напала у 2014 році, коли Україна за законом була позаблоковою, а у 2022 році Україна не мала ні ПДЧ, ні дати вступу.

1. Суть твердження

Один із найпоширеніших аргументів на виправдання російської агресії полягає в тому, що Росія нібито була змушена напасти на Україну через розширення НАТО.

Прихильники цієї версії стверджують, що Альянс поступово наближався до російських кордонів, планував розмістити в Україні військові бази та ракети, а Україна нібито неминуче мала стати членом НАТО.

Звідси робиться висновок, що вторгнення Росії було вимушеною оборонною дією.

Але для історичної перевірки необхідно розділити три питання:

• Чи справді НАТО розширювалося на схід? Так.
• Чи сприймало російське керівництво розширення НАТО як загрозу? Так, і неодноразово про це заявляло.
• Чи створювало розширення НАТО обставини, за яких Росія не мала іншого вибору, окрім нападу на Україну? Ні. Такий висновок не випливає ні з хронології подій, ні з міжнародного права.

Головна проблема твердження полягає в підміні понять: політичні та безпекові суперечності представляються як доказ неминучості й законності війни.

2. Історична передісторія: чому країни Східної Європи прагнули вступити до НАТО

Після Другої світової війни держави Центральної та Східної Європи опинилися в радянській сфері впливу.

У 1955 році було створено Організацію Варшавського договору, до якої входили СРСР та його європейські союзники.

Радянський Союз застосовував військову силу для збереження контрольованого політичного порядку в окремих державах соціалістичного блоку. Найвідоміші приклади:

• 1956 рік — Угорщина. Радянські війська придушили Угорську революцію.
• 1968 рік — Чехословаччина. Війська держав Варшавського договору на чолі із СРСР вторглися до Чехословаччини, припинивши реформаторський процес, відомий як Празька весна.

Цей досвід вплинув на ставлення східноєвропейських суспільств і політичних еліт до Москви.

Після падіння комуністичних режимів у 1989 році та розпаду Варшавського договору в 1991 році ці держави почали самостійно визначати свою зовнішню політику.

Для Польщі, Чехії, Угорщини та балтійських держав вступ до НАТО розглядався насамперед як спосіб отримати гарантії безпеки.

Тому історично неправильно описувати розширення НАТО виключно як процес, у якому США насильно втягували країни Східної Європи до Альянсу.

Держави самі подавали заявки на членство, а НАТО ухвалювало рішення про їх прийняття.

Водночас це не означає, що США не мали власних геополітичних інтересів у розширенні Альянсу. Вони мали, і це також частина історичного контексту.

3. 1999–2004 роки: НАТО розширюється, але Росія продовжує з ним співпрацювати

У 1999 році до НАТО вступили Польща, Чехія та Угорщина.

У 2004 році — Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія.

Росія критикувала ці рішення, вважаючи їх такими, що погіршують її безпекове становище.

Однак одночасно Москва підтримувала офіційні відносини з НАТО.

27 травня 1997 року Росія підписала Основоположний акт НАТО–Росія, а 28 травня 2002 року — Римську декларацію, яка створила Раду НАТО–Росія.

Ці документи передбачали політичний діалог, консультації та співпрацю з питань безпеки.

Отже, навіть після початку розширення НАТО Росія не вважала військове протистояння єдиним можливим способом реагування.

Це підтверджується самою історією російсько-натівських відносин.

4. 2008 рік: Бухарестський саміт і питання членства України

3 квітня 2008 року НАТО ухвалило Бухарестську декларацію.

У пункті 23 Альянс заявив, що Україна та Грузія в майбутньому стануть його членами.

Проте це не було рішенням про їхній негайний вступ. Обидві держави не отримали План дій щодо членства (ПДЧ), а конкретних строків вступу не встановили.

Тобто НАТО політично підтримало перспективу членства України, але не створило умов, за яких Україна автоматично стала б членом Альянсу.

Для розуміння подальших подій важливо, що Бухарестський саміт не супроводжувався поширенням на Україну гарантій колективної оборони.

У серпні того самого року відбулася російсько-грузинська війна.

Вона мала складну передісторію, пов'язану з Абхазією та Південною Осетією, але показала, що держава, яка прагне членства в НАТО, проте не має його гарантій безпеки, залишається вразливою до військової агресії.

5. 2010 рік: Україна законодавчо закріплює позаблоковість

1 липня 2010 року Верховна Рада України ухвалила Закон № 2411-VI «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики».

У ньому було закріплено політику позаблоковості України, тобто неучасті у військово-політичних союзах.

Після цього українська влада не проводила політику безпосереднього вступу до НАТО, хоча продовжувала співпрацювати з Альянсом.

Особливо показовою є Лісабонська декларація НАТО від 20 листопада 2010 року.

У пункті 22 НАТО прямо визнало право України самостійно визначати свою безпекову політику та заявило, що поважає її позаблоковий статус.

Це важливий документальний доказ.

НАТО не вимагало від України відмовитися від позаблоковості. Навпаки, Альянс офіційно підтвердив, що поважає цей вибір.

Отже, станом на 2010–2013 роки:

• Україна не була членом НАТО.
• Україна не мала ПДЧ.
• Позаблоковість була закріплена в українському законодавстві.
• НАТО офіційно визнавало цей статус.

Ця ситуація існувала до початку російської агресії 2014 року.

6. 2013–2014 роки: конфлікт навколо ЄС, а не вступу до НАТО

У листопаді 2013 року український уряд призупинив підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.

Саме це рішення стало безпосереднім поштовхом до початку Євромайдану.

Угода про асоціацію з ЄС не передбачала вступу України до НАТО. Вона стосувалася політичної та економічної співпраці, торгівлі, законодавчих змін і реформ.

Після масових протестів, насильства проти демонстрантів та втечі Віктора Януковича Росія розпочала операцію із захоплення Криму.

У лютому–березні 2014 року російські військові встановили контроль над півостровом, а 18 березня Росія оформила його незаконну анексію.

У цей момент Україна все ще залишалася позаблоковою державою.

Закон про відмову від позаблоковості був ухвалений лише 23 грудня 2014 року.

Це одна з найважливіших дат для перевірки твердження, що Росію нібито змусили напасти через вступ України до НАТО.

Хронологія, яка має значення

1. 1 липня 2010 року. Україна законодавчо закріплює позаблоковість.
2. Лютий–березень 2014 року. Росія захоплює та анексує Крим.
3. Квітень 2014 року. На Донбасі розгортається збройний конфлікт за участю підтримуваних Росією формувань.
4. 23 грудня 2014 року. Україна ухвалює закон про відмову від позаблоковості.
5. 7 лютого 2019 року. Верховна Рада закріплює стратегічний курс на членство в ЄС і НАТО в Конституції.

Звідси випливає не те, що питання НАТО взагалі не впливало на російське керівництво, а те, що російська агресія розпочалася раніше, ніж Україна законодавчо відмовилася від позаблоковості.

Це суттєво послаблює пояснення війни як реакції на нібито неминучий вступ України до Альянсу.

7. 2021 рік: чи було рішення про швидкий вступ України до НАТО?

14 червня 2021 року НАТО ухвалило Брюссельське комюніке.

У пункті 69 Альянс повторно підтвердив рішення 2008 року про перспективу членства України.

Однак документ не містив ані конкретної дати вступу, ані рішення про негайне прийняття України, ані надання ПДЧ.

Натомість він наголошував на необхідності реформ, боротьби з корупцією, зміцнення верховенства права та демократичного управління.

Отже, станом на кінець 2021 року Україна прагнула вступити до НАТО, але не мала погодженого графіка членства.

Не існувало й рішення НАТО поширити на Україну гарантії колективної оборони.

Це не означає, що Росія не могла побоюватися можливого вступу України в майбутньому. Але твердження про вже ухвалений або неминучий найближчим часом вступ не підтверджується документами.

8. 17 грудня 2021 року: що Росія насправді вимагала від НАТО

17 грудня 2021 року МЗС Росії оприлюднило проєкти двох договорів про так звані гарантії безпеки: один зі США, другий із державами НАТО.

Ці проєкти особливо важливі, тому що дозволяють перевірити конкретні вимоги Росії, а не лише її публічні заяви.

Ці вимоги не обмежувалися Україною.

Вони також стосувалися військової присутності НАТО в державах, які вже були його членами.

Зокрема, запропоновані обмеження могли вплинути на оборону Польщі та балтійських держав.

Тобто Росія вимагала не лише невступу України до НАТО, а й істотного перегляду сформованої європейської системи безпеки.

Це показує, що російсько-західна суперечка була значно ширшою за питання українського членства.

9. Чи пропонував Захід дипломатичні переговори?

Так.

У січні 2022 року відбулися переговори США та Росії, засідання Ради НАТО–Росія, а також обговорення в межах ОБСЄ.

Західні держави не погодилися надати Росії право забороняти Україні чи іншим країнам претендувати на членство в НАТО.

Проте США та НАТО висловлювали готовність обговорювати окремі питання контролю над озброєннями, військової прозорості та зниження ризиків.

Отже, історично некоректно стверджувати, що дипломатичних контактів не було або що Росія взагалі не мала можливості порушувати свої безпекові побоювання.

Водночас переговори не означали, що Захід був зобов'язаний погодитися на всі російські вимоги.

10. Лютий 2022 року: аргументація Путіна виходила далеко за межі НАТО

21 лютого 2022 року Путін виступив із промовою, у якій оголосив про визнання так званих ДНР і ЛНР.

Значна частина його виступу була присвячена не військовій інфраструктурі НАТО, а історії України та твердженням про її державність.

Путін фактично ставив під сумнів історичні основи існування незалежної України.

24 лютого Росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Серед публічно проголошених мотивів були розширення НАТО, захист Донбасу, «демілітаризація» та «денацифікація» України.

Таким чином, російське керівництво саме наводило кілька різних обґрунтувань своїх дій.

Це ще одна причина, чому пояснення війни виключно питанням НАТО є історично неповним.

11. Міжнародне право: чи може держава напасти через можливий вступ сусіда до військового союзу?

Стаття 2(4) Статуту ООН забороняє погрозу силою та її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави.

Стаття 51 передбачає право на самооборону в разі збройного нападу.

Можливість того, що сусідня держава колись вступить до військового союзу, сама собою не є збройним нападом.

Тому вона не створює права розпочати війну.

2 березня 2022 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію ES-11/1 «Агресія проти України».

За неї проголосувала 141 держава, проти — 5, утрималися — 35. Резолюція вимагала припинити застосування сили та вивести російські війська з України.

Навіть якщо припустити, що Росія мала обґрунтовані побоювання щодо окремих військових рішень НАТО, такі побоювання не скасовували її зобов'язань за Статутом ООН.

12. Висновок

Вердикт: маніпуляція, яка підміняє політичні причини юридичним виправданням агресії.

Розширення НАТО було реальним процесом, який Росія протягом десятиліть критикувала як загрозу власним безпековим інтересам.

Однак документи та хронологія не підтверджують твердження, що Росія була змушена напасти на Україну.

Найважливіший контраргумент полягає в тому, що Росія розпочала агресію у 2014 році, коли Україна офіційно залишалася позаблоковою.

Крім того, станом на лютий 2022 року Україна не була членом НАТО, не мала ПДЧ і не мала визначеної дати вступу.

Російські вимоги грудня 2021 року стосувалися не лише України, а й значно ширшого перегляду європейської системи безпеки.

Отже, розширення НАТО могло бути одним із чинників, що впливали на політичні рішення російського керівництва. Але воно не робило війну неминучою і не створювало міжнародно-правової підстави для вторгнення.

Першоджерела