«Захід воює з Росією руками українців»: чи є Україна учасницею чужої проксі-війни

Вердикт: маніпуляція, побудована на реальних фактах західної військової підтримки, але з необґрунтованим запереченням самостійності України. Західна допомога реальна і масштабна, проте постачання зброї не робить постачальника стороною війни, ЗСУ підпорядковані Верховному Головнокомандувачу України, а причина війни — російське вторгнення.

1. Суть твердження

Одним із поширених російських пропагандистських аргументів є твердження, що Росія нібито воює не з Україною, а зі Сполученими Штатами Америки та НАТО.

Відповідно до цієї версії, Україна нібито втратила власну політичну волю, її армією керують західні держави, а українські військовослужбовці лише виконують накази іноземних урядів.

Як докази наводять постачання західного озброєння, фінансову допомогу, військову підготовку, обмін розвідувальною інформацією, санкції проти Росії та залежність України від міжнародної підтримки.

Ці факти не можна просто заперечувати. Західні держави справді надають Україні масштабну допомогу, а їхня підтримка суттєво впливає на перебіг війни.

Однак із цього не випливає, що Україна перестала бути самостійною стороною збройного конфлікту або що її Збройні сили автоматично перейшли під командування НАТО.

Головна маніпуляція полягає в підміні поняття «держава отримує іноземну військову допомогу» поняттям «держава веде війну за наказом іноземного уряду».

Щоб оцінити це твердження, необхідно розглянути причини війни, юридичний статус її учасників, міжнародне право та реальний характер західної підтримки.

2. Хто розпочав війну і на чиїй території вона відбувається?

Російсько-українська війна не розпочалася 24 лютого 2022 року.

У лютому 2014 року Росія розпочала операцію із захоплення Криму, а згодом незаконно анексувала півострів.

У 2014 році на Донбасі розгорнувся збройний конфлікт за участю підтримуваних Росією збройних формувань і російських військових.

24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну з кількох напрямків.

Російські війська перетнули міжнародно визнані кордони України, наступали на Київ, Харків, Чернігів, Суми, Херсон та інші українські міста.

Це важливий факт для визначення характеру війни.

Українська армія не розпочинала військового вторгнення на територію Росії у лютому 2022 року.

Вона обороняла власну державу від збройного нападу.

2 березня 2022 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію ES-11/1 «Агресія проти України».

За документ проголосувала 141 держава.

Генеральна Асамблея засудила російську агресію та вимагала негайного, повного й безумовного виведення російських військ із території України в її міжнародно визнаних кордонах.

Отже, правова оцінка війни не залежить від того, чи отримує Україна західну зброю.

3. Що таке проксі-війна?

Термін «проксі-війна» використовується в політології та дослідженнях міжнародної безпеки.

Зазвичай ним описують конфлікт, у якому зовнішні держави підтримують місцевих учасників, щоб досягти власних стратегічних цілей без прямого масштабного зіткнення своїх регулярних військ із противником.

Така підтримка може включати озброєння, фінансування, розвідувальну інформацію, військових радників і дипломатичне прикриття.

Однак поняття проксі-війни не має єдиного загальновизнаного юридичного визначення.

Також не кожен збройний конфлікт, у якому одна зі сторін отримує іноземну допомогу, автоматично стає проксі-війною.

Для аналізу необхідно встановити характер залежності, ступінь зовнішнього контролю, самостійність політичних рішень та цілі місцевого учасника.

Держава може одночасно захищати власну територію та отримувати допомогу від інших країн, які мають власні геополітичні інтереси.

Ці обставини не виключають одна одну.

Західні держави можуть прагнути стримати російську військову експансію, послабити її здатність до нових нападів і зміцнити європейську безпеку.

Але наявність таких інтересів не доводить, що українці воюють виключно за чужі цілі.

Україна має безпосередню власну мету — захист населення, території, незалежності та державного суверенітету.

Саме ця обставина відрізняє її становище від уявлення про пасивного виконавця чужих наказів.

4. Чи перетворює іноземна зброя Україну на представника НАТО?

Ні, сама по собі не перетворює.

Міжнародне гуманітарне право розрізняє державу, яка бере участь у збройному конфлікті, і державу, яка постачає їй зброю.

Міжнародний комітет Червоного Хреста прямо пояснює, що держава не стає стороною збройного конфлікту лише через постачання озброєння або військового обладнання одному з його учасників.

Інша ситуація може виникнути, якщо держава-постачальник сама застосовує збройну силу проти іншої сторони конфлікту або фактично бере участь у відповідних бойових операціях.

Отже, необхідно розрізняти постачання зброї та безпосередню участь у бойових діях.

Українські військові, які використовують американські протитанкові комплекси, німецькі системи протиповітряної оборони або французькі артилерійські установки, залишаються українськими військовослужбовцями.

Походження озброєння не визначає їхнього громадянства, військової присяги або належності до Збройних сил України.

Так само закупівля чи отримання іноземної військової техніки не означає передачі суверенітету державі-постачальнику.

Водночас це не означає, що будь-яка військова допомога завжди законна незалежно від обставин.

Міжнародне право встановлює обмеження на передачу озброєння, зокрема якщо існує серйозний ризик його використання для воєнних злочинів.

Але питання законності конкретного постачання та питання безпосередньої участі держави-постачальника у війні — різні юридичні питання.

5. Чи має Україна право отримувати військову допомогу для самооборони?

Так.

Стаття 51 Статуту ООН визнає невід'ємне право держав на індивідуальну та колективну самооборону в разі збройного нападу.

Індивідуальна самооборона означає право держави захищатися власними силами.

Колективна самооборона передбачає можливість допомоги державі, яка стала жертвою збройного нападу, з боку інших держав за відповідних міжнародно-правових умов.

Отже, міжнародне право не вимагає, щоб держава, на яку напали, оборонялася виключно зброєю власного виробництва.

Україна має право закуповувати озброєння, отримувати військову допомогу, проводити підготовку військовослужбовців і звертатися до міжнародних партнерів.

Водночас постачання зброї не слід автоматично ототожнювати з формальним здійсненням колективної самооборони державою-постачальником.

Це різні форми міжнародної підтримки, правова кваліфікація яких залежить від конкретних обставин.

Сам факт отримання військової допомоги не позбавляє Україну права на власну самооборону.

6. Хто командує Збройними силами України?

Українське законодавство визначає власну систему військового та державного керівництва.

Відповідно до статті 106 Конституції України Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України.

Закон України «Про національну безпеку України» та інші акти регулюють повноваження органів військового управління.

Українські військовослужбовці проходять службу у Збройних силах України, а не автоматично стають військовослужбовцями НАТО через використання західної зброї.

Водночас формальної структури командування недостатньо для оцінки всіх аспектів реального зовнішнього впливу.

Іноземні партнери можуть впливати на військові можливості України через умови постачання озброєння, обмін розвідувальною інформацією, навчання, технічну підтримку та обмеження щодо використання окремих систем.

Цей вплив є реальним.

Але вплив на можливості та умови використання наданого озброєння не тотожний загальному оперативному командуванню всією українською армією.

Для твердження, що українські війська перебувають під командуванням США або НАТО, необхідні докази відповідного підпорядкування та контролю над конкретними військовими операціями.

7. Чи означає західна розвідувальна допомога, що НАТО керує війною?

Західні держави надають Україні розвідувальну, інформаційну та технічну підтримку.

Вона може допомагати виявляти військові загрози, захищати населення, оцінювати пересування військ і підвищувати ефективність оборони.

Це суттєва форма участі партнерів у підтримці українських оборонних можливостей.

Однак необхідно розрізняти передачу інформації та безпосереднє управління бойовими операціями.

Якщо одна держава передає іншій розвідувальні дані, це ще не означає, що вона автоматично ухвалює всі рішення про застосування зброї.

Водночас ступінь залучення іноземних фахівців до вибору цілей, планування та виконання конкретних ударів може мати значення для міжнародно-правової оцінки.

Тому не варто стверджувати, що будь-яка розвідувальна підтримка за будь-яких обставин не може бути пов'язана з участю у війні.

Але й протилежний висновок — що будь-яка передача розвідувальних даних автоматично робить НАТО стороною конфлікту — юридично необґрунтований.

Кожен випадок потребує аналізу конкретних дій і ступеня фактичного залучення.

8. Чи існує судова практика щодо іноземного контролю над збройними формуваннями?

Так.

Одним із найважливіших рішень є справа «Військова та напіввійськова діяльність у Нікарагуа та проти неї» — Нікарагуа проти Сполучених Штатів Америки.

27 червня 1986 року Міжнародний Суд ООН розглянув питання підтримки Сполученими Штатами збройних формувань «контрас», які діяли проти уряду Нікарагуа.

Суд встановив, що США надавали цим формуванням фінансування, озброєння, навчання та іншу підтримку.

Водночас Суд розмежував підтримку збройного формування і такий ступінь контролю над конкретними операціями, який дозволяє приписувати його дії державі-покровителю.

Для відповідної атрибуції Суд застосував критерій ефективного контролю.

Це рішення важливе для розуміння різниці між іноземною підтримкою та юридично значущим контролем.

Однак його не можна механічно переносити на Україну.

У справі Нікарагуа йшлося про підтримку недержавних збройних формувань, які діяли проти уряду іншої держави.

Україна ж є міжнародно визнаною суверенною державою, яка захищається від зовнішнього збройного нападу.

Отже, юридичний контекст принципово відрізняється.

Проте загальний висновок залишається корисним: фінансування, озброєння та навчання не є автоматичним доказом повного контролю над усіма діями отримувача допомоги.

9. Чи має Захід власні інтереси у війні?

Так, і заперечувати це було б неправильно.

Сполучені Штати, Велика Британія, держави Європейського Союзу та інші партнери України мають власні безпекові, політичні та економічні інтереси.

Для багатьох із них важливо не допустити, щоб силова зміна кордонів стала прийнятним способом міжнародної політики.

Іншим мотивом є стримування російської військової експансії та зменшення ризику нових конфліктів у Європі.

Також військова допомога Україні має економічний вимір: держави фінансують оборонне виробництво, закуповують озброєння та розширюють власні промислові потужності.

В окремих випадках допомога Україні може бути вигідною для оборонних підприємств країн-постачальників.

Але наявність власної вигоди не означає, що Україна не має власних інтересів.

Дві держави можуть співпрацювати, оскільки їхні цілі частково збігаються.

Україна прагне захистити власну територію, а її партнери — запобігти подальшій російській агресії.

Ці цілі можуть одночасно відповідати інтересам обох сторін.

Тому твердження «Захід має вигоду від підтримки України» не доводить твердження «Україна воює виключно за інтереси Заходу».

10. Чи залежить Україна від західної допомоги?

Так.

Після початку повномасштабного вторгнення Україна стала значною мірою залежною від зовнішньої військової, фінансової та економічної підтримки.

Західні поставки засобів протиповітряної оборони, артилерійських боєприпасів, бронетехніки, ракетних систем і обладнання відіграли важливу роль у здатності України продовжувати оборону. За даними НАТО, союзники надають 99% усієї військової допомоги Україні.

Без цієї підтримки українські оборонні можливості були б істотно обмежені.

Але залежність від зовнішніх ресурсів не тотожна втраті державного суверенітету.

Суверенна держава може бути економічно або військово залежною від міжнародних партнерів, залишаючись окремим суб'єктом міжнародного права.

Водночас така залежність може звужувати практичну свободу вибору.

Наприклад, держава-постачальник може встановлювати умови використання переданої зброї або відмовлятися надавати певні системи.

Це створює реальні політичні обмеження для України.

Проте наявність таких обмежень не доводить, що рішення про захист української території ухвалюються замість України іноземними урядами.

11. Чи є НАТО безпосередньою стороною війни?

Необхідно розрізняти НАТО як міжнародну організацію та окремі держави-члени Альянсу.

Держави НАТО надають Україні озброєння, проводять військову підготовку, забезпечують логістику й обмінюються інформацією.

Частина цих заходів координується на рівні НАТО.

У липні 2024 року на Вашингтонському саміті Альянс вирішив створити механізм NATO Security Assistance and Training for Ukraine (NSATU) для координації військової допомоги та підготовки українських сил.

У декларації саміту (пункт 15) НАТО прямо зазначило, що цей механізм діятиме на території держав Альянсу та, відповідно до міжнародного права, не робитиме НАТО стороною конфлікту. Ту саму позицію Альянс повторює у своєму розборі російської дезінформації.

Це офіційна позиція Альянсу, яку необхідно враховувати, але юридичний статус визначається не лише заявами організації, а й фактичними діями.

За роз'ясненням Міжнародного комітету Червоного Хреста, саме постачання зброї державі, яка бере участь у міжнародному збройному конфлікті, не робить постачальника стороною цього конфлікту.

Отже, твердження, що НАТО вже є безпосередньою воюючою стороною лише тому, що його члени допомагають Україні, не відповідає такому правовому розмежуванню.

12. Чи можна назвати війну в Україні проксі-війною?

Відповідь залежить від того, який зміст вкладається в цей термін.

Якщо під проксі-війною розуміти будь-який конфлікт, у якому зовнішні держави надають значну військову підтримку одній зі сторін для досягнення власних стратегічних інтересів, то в російсько-українській війні справді можна виділити окремі риси опосередкованого протистояння Росії та західних держав.

Але це не є повним поясненням характеру війни.

Війна має власну першопричину: Росія застосувала збройну силу проти України, порушивши її територіальну цілісність.

Україна має власні державні інституції, населення, Збройні сили, міжнародно визнану територію та безпосередній інтерес у захисті незалежності.

Тому опис війни виключно як протистояння Росії та Заходу ігнорує самостійну роль України.

Він також підміняє питання відповідальності за початок агресії питанням про те, хто допомагає державі, що обороняється.

Найточніше формулювання таке:

Російсько-українська війна є міжнародним збройним конфліктом між Росією та Україною, в якому Україна отримує масштабну допомогу від західних держав. Водночас конфлікт має ширший геополітичний вимір, оскільки його перебіг впливає на відносини Росії, США, НАТО та Європейського Союзу.

Таке формулювання визнає реальний міжнародний вимір війни, але не заперечує самостійність України.

13. Чому твердження «українці воюють за американців» є маніпулятивним?

Це твердження підміняє мотиви людей, які захищають власну державу, геополітичними інтересами її міжнародних партнерів.

Українські військовослужбовці обороняють територію, на якій розташовані їхні домівки, родини, міста та населені пункти.

Мільйони українців постраждали від бойових дій, окупації, руйнування інфраструктури та вимушеного переселення.

Ці обставини існують незалежно від того, які стратегічні цілі мають США або НАТО.

Західні держави можуть підтримувати Україну з власних причин.

Але це не скасовує права українців захищати свою країну.

Так само наявність зовнішньої підтримки не означає, що Україна не може самостійно визначати політичні цілі оборони або брати участь у міжнародних переговорах.

Водночас не варто заперечувати, що іноземна допомога створює політичний вплив, а рішення партнерів можуть істотно змінювати можливості України.

Але вплив і повний контроль — не одне й те саме.

14. Чи можна виправдати вторгнення Росії тим, що Захід допомагає Україні?

Ні.

Згідно зі Статутом ООН, міжнародно-правова оцінка застосування сили не залежить від того, чи отримує держава-жертва допомогу інших країн.

Держава, яка зазнала збройного нападу, має право на самооборону.

Вона не зобов'язана відмовлятися від міжнародної підтримки лише тому, що державі-агресору така підтримка не подобається.

Росія не отримує права захоплювати українську територію через те, що Україна закуповує західне озброєння або проводить навчання з іноземними партнерами.

Навіть наявність міжнародного політичного протистояння не скасовує заборони агресії.

15. Порівняння тверджень із підтвердженими фактами

16. Остаточний висновок

Вердикт: маніпуляція, побудована на реальних фактах західної військової підтримки, але з необґрунтованим запереченням самостійності України.

Західні держави справді надають Україні масштабну військову, фінансову, розвідувальну та дипломатичну допомогу.

Ця підтримка суттєво впливає на перебіг війни й відповідає не лише інтересам України, а й стратегічним інтересам держав-партнерів.

Україна також значною мірою залежить від зовнішніх поставок окремих видів озброєння, боєприпасів і військового обладнання.

Проте жоден із цих фактів сам по собі не доводить, що українська армія перебуває під загальним командуванням НАТО або що Україна воює виключно за наказом США.

Міжнародне гуманітарне право розрізняє постачання озброєння та безпосередню участь держави-постачальника у збройному конфлікті.

Міжнародний Суд ООН також розмежовує іноземну підтримку збройних формувань і юридично значущий контроль над їхніми конкретними операціями.

Найважливіше, що Україна має власну безпосередню причину вести оборонну війну: Росія вторглася на її міжнародно визнану територію.

Отже, Захід допомагає Україні воювати проти російської агресії, але це не означає, що Україна є лише інструментом Заходу або що Росія воює виключно з НАТО.

Геополітичні інтереси західних держав не скасовують українського суверенітету, а іноземна військова допомога не перетворює державу, яка обороняється, на агресора.

17. Першоджерела

1. Статут Організації Об'єднаних Націй. Статті 2(4) та 51 щодо заборони застосування сили й права на індивідуальну та колективну самооборону.
2. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 «Агресія проти України», 2 березня 2022 року. Засудження російської агресії та вимога вивести війська з території України.
3. Міжнародний комітет Червоного Хреста — Arms transfers to parties to armed conflict: what the law says. Роз'яснення, чому постачання зброї саме по собі не робить державу стороною збройного конфлікту.
4. Міжнародний Суд ООН — Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua, рішення від 27 червня 1986 року. Іноземне фінансування, навчання, озброєння та ефективний контроль над збройними формуваннями.
5. Конституція України. Стаття 106 щодо повноважень Президента України як Верховного Головнокомандувача Збройних сил України.
6. Закон України «Про національну безпеку України». Організація сектору безпеки й оборони та система державного керівництва.
7. Вашингтонська декларація НАТО, 10 липня 2024 року. Рішення про створення NSATU та офіційна позиція Альянсу щодо підтримки України.
8. НАТО — відносини з Україною. Опис військової допомоги, підготовки та механізмів координації.
9. НАТО — розбір твердження про війну Альянсу з Росією. Офіційна позиція НАТО, яку слід відрізняти від незалежної міжнародно-правової оцінки.