«Росія проводить денацифікацію України»: як Кремль використав боротьбу з нацизмом для виправдання агресії

Вердикт: маніпуляція. «Денацифікація України» — пропагандистське виправдання військового вторгнення, а не міжнародно визнана правова процедура боротьби з нацизмом. Міжнародне право не дає державі права нападати на сусіда лише тому, що вона оголосила його «нацистським». Генеральна Асамблея ООН засудила вторгнення як агресію, а Міжнародний суд ООН наказав Росії зупинити військові операції.

1. Що саме стверджує Росія?

Російська пропаганда використовує поняття «денацифікація» для кількох тверджень:

• Україною нібито керують нацисти.
• Після Майдану 2014 року в Україні нібито встановився нацистський режим.
• Українська влада нібито здійснювала геноцид населення Донбасу.
• Росія нібито проводить таку саму денацифікацію, яку союзники проводили в Німеччині після Другої світової війни.
• Російська армія нібито звільняє українців від нацистської влади.
• Війна нібито потрібна, щоб нацизм більше не загрожував Росії.

Усі ці твердження об'єднує одна ідея: подати військові дії не як напад на незалежну державу, а як боротьбу з нібито нацистським режимом.

Проте юридична оцінка застосування сили не залежить від того, як держава називає свою військову операцію.

Головний висновок: назвати вторгнення «денацифікацією» не означає зробити його законним.

2. Що таке денацифікація в історичному значенні?

Термін «денацифікація» виник у контексті політики союзників щодо Німеччини після поразки нацистського режиму у 1945 році.

Її метою було усунути вплив націонал-соціалістичної ідеології на державне управління, освіту, судову систему та суспільне життя. Денацифікація передбачала перевірку причетності людей до нацистських структур, відсторонення окремих посадовців і притягнення відповідальних до відповідальності.

12 жовтня 1946 року Союзна контрольна рада ухвалила Директиву № 38. Її мета сформульована так:

«The object of this paper is to establish a common policy for Germany covering:»

Тобто: «Мета цього документа — встановити спільну політику для Німеччини щодо:» — далі йдеться про покарання воєнних злочинців, нацистів і мілітаристів, знищення нацизму та мілітаризму й нагляд за небезпечними особами.

Директива поділяла людей на групи за ступенем відповідальності:

«Major offenders; Offenders (activists, militarists, and profiteers); Lesser offenders (probationers); Followers; Persons exonerated».

Тобто: «Головні винуватці; винуватці (активісти, мілітаристи та спекулянти); менш винні (з випробувальним терміном); послідовники; виправдані особи».

Навіть історична денацифікація не виходила з того, що всі німці однаково винні: відповідальність визначали індивідуально.

Наша позиція: історична денацифікація була конкретною післявоєнною програмою щодо встановленого нацистського режиму, а не універсальним дозволом будь-якій державі вторгатися до сусідів.

3. Чому Росія порівнює себе із союзниками у Другій світовій війні?

Порівняння з Другою світовою війною має очевидну пропагандистську функцію.

У суспільній пам'яті перемога над нацистською Німеччиною пов'язана з боротьбою проти одного з найжорстокіших режимів XX століття. Коли Росія називає українську владу «нацистською», вона намагається перенести моральну оцінку нацистського режиму на сучасну Україну. Після цього будь-які російські військові дії можна подавати як продовження історичної боротьби з нацизмом.

Але аналогія не замінює доказів.

Нацистська Німеччина була державою з офіційною расистською ідеологією, диктатурою, політикою загарбницьких війн і систематичним винищенням людей за визначеними режимом ознаками. Щоб прирівнювати до неї сучасну Україну, потрібно довести відповідні ознаки державного устрою та політики. Самого існування радикальних груп для цього недостатньо.

Наша позиція: Росія використовує історичну пам'ять про перемогу над нацизмом, щоб не доводити власних звинувачень.

4. Чи існує міжнародний документ, який дозволив Росії «денацифікувати» Україну?

Ні.

Рада Безпеки ООН не давала Росії дозволу застосовувати силу проти України з метою «денацифікації».

Стаття 2(4) Статуту ООН встановлює:

«All Members shall refrain in their international relations from the threat or use of force against the territorial integrity or political independence of any state».

Тобто: «Усі члени ООН утримуються в міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави».

Статут передбачає лише два винятки. Перший — самооборона за статтею 51. Другий — заходи, санкціоновані Радою Безпеки за статтею 42:

«Should the Security Council consider that measures provided for in Article 41 would be inadequate or have proved to be inadequate, it may take such action by air, sea, or land forces as may be necessary to maintain or restore international peace and security».

Тобто: «Якщо Рада Безпеки вважатиме, що заходи, передбачені статтею 41, можуть виявитися недостатніми або вже виявилися недостатніми, вона може вживати таких дій повітряними, морськими чи сухопутними силами, які будуть потрібні для підтримання або відновлення міжнародного миру та безпеки».

Звинувачення сусідньої держави в нацизмі не є жодною з цих підстав. Навіть якщо держава справді має проблеми з екстремістськими організаціями, це не скасовує її суверенітету.

Наша позиція: Росія не може створити новий виняток зі Статуту ООН, просто назвавши власну військову операцію «денацифікацією».

5. Що заявив Путін 24 лютого 2022 року?

Оголошуючи вторгнення, Володимир Путін назвав його метою:

«защита людей, которые на протяжении восьми лет подвергаются издевательствам, геноциду со стороны киевского режима».

Тобто: «захист людей, які протягом восьми років зазнають знущань, геноциду з боку київського режиму».

І далі серед цілей:

«демилитаризацию и денацификацию Украины»

Тобто: «демілітаризацію і денацифікацію України».

Ці заяви документально підтверджують, як російське керівництво пояснювало початок війни. Але промова глави держави є доказом його заявлених мотивів, а не доказом правдивості його звинувачень.

Наша позиція: те, що Путін назвав метою війни «денацифікацію», підтверджує використання цього гасла Кремлем, але не доводить існування в Україні нацистського режиму.

6. Чи є Україна нацистською державою за Конституцією?

Ні.

Стаття 15 Конституції України встановлює:

«Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова».

Стаття 24 забороняє привілеї та обмеження за расою, етнічним походженням і мовою:

«Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Це не означає, що конституційні гарантії завжди дотримуються на практиці. Але твердження про офіційно встановлений нацизм потребує доказів, що нацистська ідеологія є основою державного устрою України. Конституція такого висновку не підтверджує.

Наша позиція: російська пропаганда підміняє аналіз конституційного устрою України політичними звинуваченнями.

7. Чи доводить існування ультраправих організацій необхідність «денацифікації»?

Ні.

В Україні справді існували ультраправі організації, а міжнародні правозахисники документували насильство з боку окремих радикальних груп. Ці факти не можна приховувати.

Однак вони не доводять, що українська держава запровадила нацистську ідеологію. Неонацистські групи існували й існують у різних країнах. Їхня діяльність може бути підставою для кримінальних розслідувань, судових рішень та інших правових заходів, але не створює права іноземної держави окупувати територію країни.

Наша позиція: боротися з конкретними екстремістами потрібно за законом, а не війною проти всього населення держави.

8. Чи підтримували українці ультраправі партії на виборах?

На парламентських виборах 21 липня 2019 року список «Свободи», до якого увійшли представники кількох націоналістичних сил, отримав, за даними ЦВК, 315 568 голосів — 2,15%. Список не подолав п'ятивідсоткового бар'єра.

Вибори не вимірюють усіх форм впливу радикальних груп. Але їхні результати не підтверджують твердження, що українська політична система перебувала під електоральним контролем ультраправих.

Наша позиція: російське твердження про «панування нацистів» не узгоджується з результатами українських загальнонаціональних виборів.

9. Чи може націоналізм бути підставою для «денацифікації»?

Ні.

Націоналізм — широке поняття, яке охоплює різні політичні течії. Підтримка незалежності власної держави, її мови, культури чи права на самовизначення не є ознакою нацизму.

Нацизм має конкретні історичні та ідеологічні ознаки: расову ієрархію, тоталітаризм, переслідування людей за походженням.

Російська пропаганда часто називає «нацистами» українців, які виступають проти російського впливу чи окупації. Але політична незгода з Росією не є доказом прихильності до нацистської ідеології.

Наша позиція: право українців на власну державу не залежить від того, чи подобається Росії українська національна ідентичність.

10. Чи довела Росія геноцид на Донбасі як підставу для вторгнення?

Ні.

16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН ухвалив наказ про тимчасові заходи у справі «Україна проти Російської Федерації». У пункті 59 сказано:

«the Court is not in possession of evidence substantiating the allegation of the Russian Federation that genocide has been committed on Ukrainian territory».

Тобто: «суд не має доказів, які підтверджували б твердження Російської Федерації про те, що на території України було вчинено геноцид».

Там само суд висловив сумнів, що Конвенція про геноцид дозволяє одноосібне застосування сили:

«it is doubtful that the Convention, in light of its object and purpose, authorizes a Contracting Party's unilateral use of force in the territory of another State for the purpose of preventing or punishing an alleged genocide».

Тобто: «сумнівно, що Конвенція, з огляду на її об'єкт і мету, дозволяє державі-учасниці одноосібно застосовувати силу на території іншої держави, щоб запобігти ймовірному геноциду або покарати за нього».

Це не остаточне рішення по суті щодо відсутності геноциду. Але воно прямо підриває спробу Росії подати своє звинувачення як уже доведений міжнародний факт.

Наша позиція: Росія використала звинувачення в геноциді для виправдання війни, хоча Міжнародний суд ООН не мав доказів цього звинувачення.

11. Що саме наказав Міжнародний суд ООН Росії?

У пункті 86 наказу суд тринадцятьма голосами проти двох постановив:

«The Russian Federation shall immediately suspend the military operations that it commenced on 24 February 2022 in the territory of Ukraine».

Тобто: «Російська Федерація має негайно зупинити військові операції, які вона розпочала 24 лютого 2022 року на території України».

Тією самою кількістю голосів суд зобов'язав Росію забезпечити, щоб підконтрольні їй формування теж не продовжували цих операцій:

«The Russian Federation shall ensure that any military or irregular armed units which may be directed or supported by it, as well as any organizations and persons which may be subject to its control or direction, take no steps in furtherance of the military operations referred to in point (1) above».

Тобто: «Російська Федерація має забезпечити, щоб будь-які військові чи нерегулярні збройні формування, які можуть нею керуватися або підтримуватися, а також будь-які організації та особи, що можуть перебувати під її контролем або керівництвом, не вживали жодних кроків для продовження військових операцій, зазначених у пункті (1)».

Відеозапис, на якому голова суду Джоан Донох'ю зачитує ці заходи, оприлюднила служба новин ООН.

Росія наказ не виконала.

Наша позиція: міжнародний суд не схвалив російську «денацифікацію», а наказав Росії зупинити військові операції.

12. Що вирішила Генеральна Асамблея ООН 2 березня 2022 року?

2 березня 2022 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію ES-11/1 «Агресія проти України»: 141 держава — «за», 5 — «проти», 35 утрималися. У резолюції сказано, що Генеральна Асамблея:

«Deplores in the strongest terms the aggression by the Russian Federation against Ukraine in violation of Article 2 (4) of the Charter».

Тобто: «якнайрішучіше засуджує агресію Російської Федерації проти України як порушення статті 2(4) Статуту».

Резолюція також вимагала негайно припинити застосування сили й вивести російські війська.

Варто розрізняти правовий статус документів: резолюція Генеральної Асамблеї не є судовим вироком і не має механізму примусового виконання, як рішення Ради Безпеки. Але вона прямо засвідчує позицію переважної більшості держав щодо російського вторгнення.

Наша позиція: Росія назвала свої дії «денацифікацією», а Генеральна Асамблея ООН засудила їх як агресію проти України.

13. Чи виправдовує боротьба з нацизмом порушення міжнародного права?

Ні.

Навіть боротьба з реальною екстремістською ідеологією має відбуватися відповідно до міжнародного права. Держава не може довільно скасовувати суверенітет іншої країни або застосовувати силу без правової підстави.

Міжнародне право також забороняє навмисні напади на цивільне населення, катування, захоплення заручників та інші тяжкі порушення. Назва військової операції не змінює юридичної оцінки конкретних дій.

Наша позиція: проголошена мета «боротьби з нацизмом» не звільняє Росію від відповідальності за порушення міжнародного права.

14. Чому «денацифікацію» не можна застосовувати до цілого народу?

Відповідальність за злочини не може встановлюватися за національністю.

Людина може нести відповідальність за конкретні злочини, участь у злочинній організації чи інші доведені протиправні дії. Але громадянство, мова, етнічне походження чи підтримка незалежності своєї держави не доводять прихильності до нацизму.

Коли Росія називає «нацистами» всіх, хто чинить опір її військам, це поняття втрачає конкретний історичний і юридичний зміст.

Наша позиція: український народ не повинен доводити своє право на існування перед державою, яка оголосила його політичний опір «нацизмом».

15. Чи може Росія сама визначати, хто є «нацистом» в Україні?

Ні.

Російська влада може висловлювати політичні оцінки, але вони не є судовими рішеннями. Для встановлення кримінальної відповідальності конкретної людини потрібні докази, відповідна правова норма та належна процедура. Політичний ярлик не замінює судового розгляду.

Так само Росія не має права встановлювати для України державну ідеологію чи визначати, які політичні сили можуть існувати в українському суспільстві.

Наша позиція: питання внутрішнього устрою України вирішує український народ у межах Конституції та міжнародних зобов'язань держави, а не російське військове командування.

16. Чи є «денацифікація» міжнародно визнаною назвою російської війни?

Ні.

Росія використовує власну назву військової операції й власне формулювання її цілей. Але міжнародні організації не прийняли російської правової характеристики подій.

Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 назвала події агресією проти України. Міжнародний суд ООН розглядав російські звинувачення в геноциді в межах конкретної справи й не мав доказів їх підтвердження. Жоден із цих документів не дає Росії мандата на «денацифікацію» України.

Наша позиція: російська назва війни не є міжнародно-правовою підставою для її ведення.

17. Чому Росія поєднує «денацифікацію» з «демілітаризацією»?

Ці два поняття мають різні функції в російському обґрунтуванні.

«Денацифікація» створює моральне виправдання війни: Росія нібито бореться зі злочинною ідеологією. «Демілітаризація» створює безпекове виправдання: Росія нібито усуває військову загрозу.

Але право України на оборону не зникає через російські заяви. Стаття 51 Статуту ООН встановлює:

«Nothing in the present Charter shall impair the inherent right of individual or collective self-defence if an armed attack occurs against a Member of the United Nations».

Тобто: «Цей Статут жодним чином не обмежує невід'ємного права на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбувається збройний напад на члена Організації Об'єднаних Націй».

Наша позиція: Росія не може вимагати позбавити Україну здатності захищатися, одночасно застосовуючи проти неї військову силу.

18. Що вирішив Міжнародний суд ООН у 2024 році?

2 лютого 2024 року суд ухвалив рішення щодо попередніх заперечень Росії.

П'ятнадцятьма голосами проти одного суд визнав, що має юрисдикцію розглядати вимогу України визнати:

«there is no credible evidence that Ukraine is responsible for committing genocide in violation of the Genocide Convention».

Тобто: «немає достовірних доказів того, що Україна відповідальна за вчинення геноциду в порушення Конвенції про геноцид».

Водночас дванадцятьма голосами проти чотирьох суд вирішив, що вимоги України щодо російського застосування сили та визнання «ДНР» і «ЛНР» не підпадають під його юрисдикцію саме за Конвенцією про геноцид.

Це процесуальне розмежування не означає, що суд визнав російське вторгнення законним, і не означає, що суд встановив геноцид з боку України.

Наша позиція: рішення 2024 року не підтвердило російську «денацифікацію». Воно лише визначило межі розгляду конкретного спору за Конвенцією про геноцид.

19. Чому «денацифікація» є маніпулятивним обґрунтуванням війни?

Російська аргументація побудована на кількох послідовних підмінах:

1. Окремі прояви радикалізму подаються як ідеологія всієї держави.
2. Політичну незгоду з Росією оголошують проявом нацизму.
3. Російська влада заявляє, що має моральне право застосувати військову силу.
4. Вторгнення подається як історична місія, аналогічна боротьбі союзників із нацистською Німеччиною.

Кожен із цих переходів потребує окремого доказу. Наявність екстремістських організацій не доводить існування нацистської держави. І навіть доведена наявність злочинного режиму не створює автоматичного права іншої держави розпочинати війну.

Наша позиція: Росія використовує морально сильне слово «денацифікація», щоб приховати відсутність правового обґрунтування агресії.

20. Як відповісти на російське твердження в дискусії?

Якщо співрозмовник стверджує, що Росія проводить денацифікацію, варто поставити три запитання:

1. Який міжнародний орган установив, що Україна є нацистською державою? Політичні заяви Росії не є незалежним юридичним доказом.
2. Який міжнародний документ дозволив Росії застосувати силу проти України для «денацифікації»? Статут ООН не містить такого винятку.
3. Чому Генеральна Асамблея ООН засудила російське вторгнення, а Міжнародний суд ООН наказав Росії зупинити військові операції?

Ці питання переводять дискусію з політичних гасел до документів.

Наша позиція: тягар доведення російських звинувачень лежить на тих, хто їх висуває.

21. Порівняння російських тверджень із документами

22. Остаточний висновок

Вердикт: «денацифікація України» — політичне гасло, яке не має міжнародно-правової підстави для військового вторгнення.

Історична денацифікація Німеччини була спрямована на ліквідацію наслідків правління встановленого нацистського режиму після його воєнної поразки. Росія використала той самий термін щодо незалежної України, але не довела, що українська держава має нацистський устрій.

Окремі випадки ультраправого екстремізму в Україні є предметом правової оцінки та розслідувань. Вони не дають Росії права застосовувати військову силу.

Російське звинувачення в геноциді не отримало підтвердження в наказі Міжнародного суду ООН від 16 березня 2022 року. Генеральна Асамблея ООН засудила російську агресію, а Міжнародний суд ООН наказав Росії зупинити військові операції.

Отже, Росія назвала вторгнення «денацифікацією», але міжнародні документи не підтверджують ні нацистського характеру української держави, ні права Росії вести війну під таким приводом.

23. Першоджерела

1. Союзна контрольна рада — Директива № 38 від 12 жовтня 1946 року. Мета історичної денацифікації та категорії відповідальності.
2. Статут ООН. Статті 2(4), 42 і 51: заборона застосування сили, заходи Ради Безпеки, право на самооборону.
3. Звернення Путіна 24 лютого 2022 року. Заявлені цілі «демілітаризації» і «денацифікації».
4. Конституція України. Статті 15 і 24: ідеологічна багатоманітність і рівність громадян.
5. ЦВК — результати виборів народних депутатів 21 липня 2019 року. Список ВО «Свобода» — 2,15% (315 568 голосів).
6. ГА ООН — резолюція ES-11/1 «Агресія проти України», 2 березня 2022 року. Засудження агресії Росії та вимога вивести війська.
7. Міжнародний суд ООН — наказ про тимчасові заходи від 16 березня 2022 року. Пункти 59 і 86.
8. ООН (UNifeed) — відео: Міжнародний суд ООН зачитує наказ про тимчасові заходи, 16 березня 2022 року. Голова суду Джоан Донох'ю оголошує вимогу зупинити військові операції.
9. Міжнародний суд ООН — рішення щодо попередніх заперечень від 2 лютого 2024 року. Юрисдикція щодо вимоги України визнати відсутність доказів геноциду.