Побиття студентів (30 листопада 2013 року)

Дата: ніч із 29 на 30 листопада 2013 року.
Місце: майдан Незалежності та прилеглі вулиці Києва.
Предмет розбору: обставини силового розгону, характер зібрання, зміст судових обмежень та правові межі дій міліції.

Російська теза: «Міліція виконувала рішення суду, а учасники незаконного мітингу відмовилися розходитися, тому застосування сили було законним».

1. Хто залишався на Майдані

До ночі на 30 листопада на майдані Незалежності продовжували акцію учасники Євромайдану. Серед них були студенти, але також люди інших вікових і професійних груп. Назва «побиття студентів» закріпилася за подією, проте коло потерпілих не обмежувалося студентством. Human Rights Watch описувала людей, які постраждали від дій міліції в ці дні, як людей різного віку й занять — від студентів до пенсіонерів. hrw.org

Люди продовжували цілодобову протестну акцію. Їхня присутність на площі сама собою не означала насильства або участі в масових заворушеннях. Для оцінки подій потрібно встановлювати поведінку учасників саме тієї ночі.

Події на Банковій 1 грудня, зіткнення на Грушевського в січні та лютневі сутички відбулися пізніше. Вони не можуть заднім числом змінити характер зібрання на світанку 30 листопада.

2. Як відбувся силовий розгін

За свідченнями, зібраними Human Rights Watch невдовзі після події, приблизно о четвертій ранку до протестувальників звернувся чоловік, схожий на представника міської влади. Він вимагав звільнити місце для встановлення новорічної ялинки. Учасники зібрання утворили живий ланцюг біля монумента Незалежності.

Далі спецпризначенці почали витісняти людей із застосуванням кийків. Очевидці описували удари по протестувальниках, зіштовхування людей із монумента та побиття тих, хто впав. Human Rights Watch також переглянула відеозапис події, зроблений свідком. hrw.org

Насильство не обмежувалося безпосереднім звільненням ділянки площі. Правозахисники зафіксували свідчення про переслідування людей, які тікали, та їх побиття. Це суттєво для юридичної оцінки: людина, яка залишає місце зібрання, уже виконує фактичну мету вимоги розійтися. Її переслідування та побиття потребують окремого правового обґрунтування. hrw.org

Частина протестувальників знайшла прихисток у стінах Михайлівського Золотоверхого монастиря. Зранку біля нього відбувся стихійний багатотисячний мітинг. Музей Революції Гідності

3. Чи було зібрання насильницьким

Документально підтверджена оцінка цих подій — здебільшого мирне зібрання, під час розгону якого міліція застосувала надмірну силу.

Саме таку оцінку дав ЄСПЛ у рішенні «Шморгунов та інші проти України» від 21 січня 2021 року. У пресрелізі Суду зазначено: не було інформації, яка б свідчила, що початкова мета чи підхід протестувальників, «які були обструктивні, але мирні», змінилися; також не було доказів того, що заявники мали намір вдатися до насильства чи чинили опір правоохоронцям. ЄСПЛ, пресреліз ECHR 027 (2021)

Перевірені джерела не підтверджують застосування протестувальниками зброї під час цього зібрання. Живий ланцюг, небажання залишати площу або спроба прикритися від ударів самі собою не є збройним нападом.

Це дозволяє відкинути спробу описати подію як припинення збройного виступу. Водночас правова оцінка не потребує твердження, що кожна людина на площі за будь-яких обставин поводилася бездоганно. Держава повинна обґрунтувати силу щодо конкретної особи її поведінкою та реальною необхідністю. Присутність у натовпі не робить людину відповідальною за дії інших.

4. Яке судове рішення існувало до побиття

До 30 листопада вже існувала постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 листопада 2013 року.

Суд задовольнив позов КМДА до Коаліції учасників Помаранчевої революції, громадського руху «Українська патріотична альтернатива» та організації «Православний вибір», які планували заходи до річниці Помаранчевої революції. Музей Революції Гідності

Постанова заборонила встановлювати на майдані Незалежності, Хрещатику та Європейській площі малі архітектурні форми у вигляді наметів, кіосків, навісів, зокрема тимчасових і пересувних, з 22 листопада 2013 року по 7 січня 2014 року.

За повідомленням «Дзеркала тижня», обмеження поширювалося не лише на відповідачів, а й на інших учасників мирних зібрань. Тому неточно пояснювати його незастосовність лише тим, що учасників Євромайдану не назвали в постанові. Вирішальне значення має предмет заборони: на центральних площах ішлося про конструкції, а не про загальну заборону мирних зібрань. Дзеркало тижня

Отже, цю постанову не можна переказувати словами: «Суд заборонив людям збиратися на Майдані, а вони порушили заборону».

Навіть питання виконання обмеження щодо конкретної конструкції не тотожне повноваженню очистити всю площу від людей. Воно також не створює автоматичного дозволу бити учасників зібрання.

5. Чому заборона зібрань із 1 грудня не виправдовує події 30 листопада

Інша справа — № 826/19020/13-а — стосувалася вже широкої заборони мирних зібрань у визначених центральних місцях Києва.

Постанову за позовом КМДА Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалив пізно ввечері 30 листопада, о 23:55. Вона забороняла заходи на Банковій, Грушевського, Богомольця, Європейській площі, майдані Незалежності та в Хрещатому парку з 1 грудня 2013 року, зокрема для «інших суб'єктів, що реалізовують право на мирні збори». У постанові кінцевою датою спершу було зазначено 7 грудня; ухвалою від 2 грудня суд виправив це як описку на 7 січня 2014 року — строк, якого просила КМДА. ЮРЛІГА

Послідовність принципова:

1. На світанку 30 листопада відбулося побиття.
2. Уже після нього розглядали питання заборони наступних зібрань.
3. Обмеження стосувалося періоду з 1 грудня.

Рішення, яке встановлює заборону на наступний період, не може бути підставою для попереднього силового розгону.

17 квітня 2014 року Вищий адміністративний суд України скасував постанови попередніх інстанцій і відмовив КМДА в позові. Суд зазначив, що позивач не надав доказів реальної небезпеки заворушень, а тягар доказування насильницьких намірів організаторів зібрання лежить на органах влади. Постанова ВАСУ від 17.04.2014

Проте щодо побиття 30 листопада визначальним є вже календар подій. Не потрібно посилатися на майбутнє скасування постанови, щоб довести: заборона з 1 грудня не поширювалася на попередній ранок.

6. Що встановлено щодо подій 30 листопада

Для подальшого юридичного розбору маємо три опорні обставини.

Перша: на світанку 30 листопада розганяли мирне зібрання; документальні матеріали підтверджують побиття людей, які не становили відповідної загрози.

Друга: попередня постанова про намети не встановлювала загальної заборони мирної присутності на Майдані.

Третя: широка заборона наступних зібрань не могла виправдовувати вже здійснений розгін.

Ці обставини визначають подальший правовий аналіз: коли можливі затримання, фізичне витіснення чи застосування кийка, і чому відмова залишити площу не означає дозволу на побиття.

7. Що саме дозволяло рішення суду і чого воно не дозволяло

Судова заборона зібрання та застосування сили є двома окремими юридичними питаннями.

У першому випадку з’ясовують, чи існувало чинне рішення, яке поширювалося на відповідне місце, час і дії. У другому, чи мав працівник міліції законну підставу для конкретного примусового заходу та чи не перевищив необхідного.

Тому навіть за наявності застосовної судової заборони недостатньо сказати: люди не розійшлися, отже їх можна було бити. Потрібно окремо обґрунтувати затримання, фізичне витіснення, використання кийків або інших засобів.

Судова постанова не скасовувала обмежень, установлених законом для самої міліції.

Для подій 30 листопада існує ще й попередня проблема: загальної судової заборони цього зібрання на той ранок не було. Постанова щодо наметів не була загальною забороною присутності людей, а обмеження з 1 грудня стосувалося наступного періоду.

8. Чи ставала будь-яка вимога міліціонера обов’язковою

Обов’язковою була законна вимога, висунута в межах повноважень. Саме слово законна має вирішальне значення.

Форма, посада або наявність кийка не надавали працівникові міліції права самостійно встановлювати будь-які заборони. Якщо він посилався на судове рішення, вимога мала відповідати змісту цього рішення.

Наприклад, заборона встановлювати намети не перетворювалася на заборону стояти на площі. Рішення, яке діяло з наступного дня, не дозволяло вимагати виконання цієї заборони попереднього ранку.

Конституційний Суд у рішенні № 10-рп/2011 від 11 жовтня 2011 року зазначив, що КУпАП встановлював відповідальність лише за злісну непокору законній вимозі працівника міліції. Тому Суд визнав неконституційним право міліції затримувати людину за звичайну непокору, яка не є адміністративним проступком.

Отже, твердження міліціонера про порушення ще не доводило його існування. Законність вимоги підлягала перевірці разом з іншими обставинами справи.

9. Чи могли затримати людину, яка відмовлялася розходитися

Так, за встановлених законом умов. Проте затримання не було автоматичним наслідком перебування на площі.

Стаття 185 КУпАП передбачала відповідальність за злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції під час виконання ним службових обов’язків.

КСУ пояснив, що злісна непокора могла полягати у відмові виконувати наполегливі, неодноразово повторені законні вимоги або у відмові, вираженій у зухвалій формі, яка свідчила про явну зневагу до осіб, що охороняють громадський порядок. від 11.10.2011 № 10-рп/2011

Це вимагало встановити конкретні обставини:

• яку вимогу висунули та на якій правовій підставі;
• чи могла людина її почути, зрозуміти й виконати;
• як саме вона відмовилася;
• чи були підстави вважати таку поведінку злісною непокорою.

Статті 260–262 КУпАП регулювали підстави, мету та оформлення адміністративного затримання. Воно було процесуальним заходом, зокрема для припинення правопорушення, встановлення особи або оформлення матеріалів у передбачених законом випадках. Про затримання належало складати протокол із зазначенням його часу та мотивів. ips.ligazakon.net

Затримати для законного провадження і покарати на місці ударами є різними діями. Міліція не отримувала права бити людину за непослух.

10. Чи потрібно було спочатку отримати рішення суду про винуватість

Для законного затримання за наявності відповідних підстав попередня постанова суду про винуватість не була потрібна. Інакше припинення правопорушення та збирання матеріалів до судового розгляду були б неможливими.

Але працівник міліції мав діяти на підставі закону, зафіксувати обставини та дотриматися процедури. Остаточне притягнення до відповідальності не можна було підміняти його особистим переконанням.

Так само відсутність вироку щодо працівника міліції не означає, що кожен застосований ним удар був законним. Треба розрізняти:

Оцінку дії: чи відповідало втручання закону та правам людини.

Особисту кримінальну відповідальність: чи доведено вину конкретної особи у встановленому порядку.

Презумпція невинуватості захищає людину від передчасного визнання винною. Вона не встановлює презумпції правомірності будь-якого насильства.

11. Коли міліція могла застосовувати фізичну силу та кийки

У 2013 році ці питання регулював Закон України про міліцію № 565-XII.

Статті 12–14 вимагали законної підстави, необхідності та обмеження шкоди. Якщо обставини дозволяли, застосуванню сили мало передувати попередження.

Закон допускав фізичний вплив для припинення правопорушень і подолання протидії законним вимогам міліції, яка чинилася із застосуванням сили, — якщо інші способи не забезпечили виконання обов’язків. Спеціальні засоби, зокрема гумові кийки, дозволялися у визначених випадках: припинення масових безпорядків і групових порушень громадського порядку, відбиття нападів, припинення опору та деяких затримань. Вид засобу, час початку та інтенсивність застосування визначалися з урахуванням обстановки, характеру правопорушення й особи правопорушника. Закон про міліцію

Тому неправильно стверджувати, що кийок дозволявся виключно проти озброєної людини. Однак сама відмова розійтися також не була універсальним дозволом завдавати ударів.

Практичне розмежування таке:

Удар як помста, залякування або покарання не стає законним через попередню непокору. Саме тому обставини побиття людей на землі та переслідування тих, хто тікав, мають самостійне значення.

12. Чому навіть порушення правил зібрання не позбавляло людей захисту

Право на мирне зібрання не зникає автоматично через порушення національної процедури.

ЄСПЛ неодноразово наголошував: незаконна ситуація, наприклад проведення демонстрації без попереднього повідомлення чи дозволу, сама собою не виправдовує втручання у свободу зібрань. Якщо учасники не вдаються до насильства, влада має виявляти певну терпимість до мирних зібрань, інакше свобода зібрань утратить свій зміст. Так Суд підсумував власну практику, зокрема рішення Oya Ataman v. Turkey, у справі Ibrahimov and Others v. Azerbaijan (2016, § 79).

Це не означає права ігнорувати будь-яку судову заборону. Чинне застосовне рішення підлягає виконанню, а незгода з ним сама собою не зупиняє його дії.

Але існують два різні висновки:

Зібрання порушує певне національне обмеження.

Зібрання є насильницьким, тому його учасників можна розганяти відповідними силовими засобами.

Перший не доводить другого. Як зазначив ЄСПЛ, правила проведення зібрань важливі, але їх виконання не може ставати самоціллю. Держава повинна обґрунтувати необхідність і пропорційність кожного втручання. hudoc.echr.coe.int

13. Чи дозволяла непокора застосовувати вогнепальну зброю

Відмова розійтися сама собою не була підставою для застосування вогнепальної зброї.

Стаття 15 Закону про міліцію визначала її як крайній захід і встановлювала окремі підстави: захист від небезпечного нападу, звільнення заручників, затримання за визначених небезпечних обставин та інші перелічені випадки. Закон також забороняв застосовувати вогнепальну зброю при значному скупченні людей, якщо від цього могли постраждати сторонні особи. Закон про міліцію

У розборі 30 листопада центральне питання стосується кийків, ударів ногами та іншого фізичного насильства. Однак загальна правова межа однакова: кожен засіб примусу потребує власної законної підстави. Судова заборона зібрання не замінює її.

14. Що встановив Європейський суд з прав людини

21 січня 2021 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Шморгунов та інші проти України» (заява № 15367/14 та 13 інших). Справа стосується силових розгонів протестувальників у центрі Києва між 30 листопада 2013 року та 18 лютого 2014 року. Першим епізодом був ранок 30 листопада, коли декілька заявників брали участь у безперервній протестній акції на майдані Незалежності.

У пресрелізі Суду щодо п’яти «майданівських» рішень зазначено, що:

• факт застосування правоохоронцями сили щодо багатьох заявників не заперечувався, а більша частина випадків неналежного поводження були частиною цілеспрямованої стратегії владних органів;
• у багатьох із цих справ порушено статтю 3 Конвенції, яка забороняє катування та нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження;
• не було доказів того, що заявники мали намір вдатися до насильства, брали участь у таких діях або чинили опір правоохоронцям;
• втручання у свободу зібрань було диспропорційним з огляду на надмірне застосування сили до більшості заявників. ЄСПЛ, пресреліз ECHR 027 (2021)

Отже, оцінка побиття як порушення прав людини спирається на судове рішення. Це не лише позиція потерпілих, журналістів або політичних опонентів тодішньої влади.

Рішення стало остаточним 21 квітня 2021 року. Відповідну дату зазначено в матеріалах Ради Європи щодо нагляду за його виконанням. rm.coe.int

15. Чому відсутність вироку конкретному командиру не робить розгін законним

Потрібно розрізняти відповідальність держави за порушення Конвенції та кримінальну відповідальність конкретної людини.

ЄСПЛ оцінює, чи порушила держава права заявників. Український кримінальний суд установлює, чи доведено склад злочину та вину конкретного обвинуваченого.

Ці провадження мають різні предмети. Тому можливе встановлення порушення прав людини державою навіть тоді, коли особу виконавця ще не ідентифіковано або національний процес не завершено.

У справі про Майдан ЄСПЛ також констатував, що в багатьох випадках держава не провела належного чи достатньо швидкого розслідування. Тривалість чи недоліки такого розслідування не перетворюють уже встановлене жорстоке поводження на правомірну дію. ЄСПЛ, пресреліз ECHR 027 (2021)

Презумпція невинуватості конкретного працівника міліції не є презумпцією законності всього розгону. Не можна оголошувати людину винною у злочині без належної процедури. Але це не забороняє встановити, що потерпілі зазнали незаконного державного насильства.

16. Які норми були предметом юридичної оцінки

На конституційному рівні події стосуються насамперед:

Ці гарантії містить Конституція України.

На рівні кримінального провадження оцінювалися, зокрема, незаконне перешкоджання проведенню зборів і мітингів (стаття 340 КК) та перевищення влади або службових повноважень (стаття 365 КК). Так, у лютому 2015 року Генпрокуратура скерувала до суду обвинувальний акт щодо колишнього голови КМДА Олександра Попова за статтею 340 та за пособництво в перевищенні повноважень працівником правоохоронного органу (ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 365 КК). Zaxid.net

Зазначення статті в обвинувальному акті означає правову кваліфікацію, яку належить доводити. Воно саме собою не є обвинувальним вироком щодо кожного залученого посадовця чи працівника міліції.

Водночас установлене ЄСПЛ порушення статті 3 Конвенції є окремим завершеним судовим висновком щодо поводження з відповідними заявниками.

17. Чи міг наказ керівника виправдати побиття

Посилання на команду начальника не усуває питання про законність дій виконавця.

Стаття 60 Конституції прямо встановлює: ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; юридична відповідальність передбачена як за їх віддання, так і за виконання. від 28.06.1996 № 254к/96-ВР

Це не означає, що будь-яка суперечлива команда автоматично є явно злочинною. Потрібно досліджувати її зміст, обставини та усвідомлення виконавця.

Але наказ звільнити територію не може виправдати будь-який спосіб виконання. Зокрема, він сам собою не обґрунтовує удари по людині, яка лежить, не чинить опору або вже залишає площу.

Повноваження припинити правопорушення не включає повноваження карати побиттям.

18. Чому розгін став переломним моментом

Після побиття протест уже не обмежувався питанням Угоди про асоціацію з ЄС. До нього додалися вимоги припинити насильство, звільнити затриманих і притягнути відповідальних до відповідальності.

Цей висновок підтверджує опитування учасників Майдану 7–8 грудня 2013 року, проведене Фондом «Демократичні ініціативи» та КМІС.

Серед 1037 опитаних:

Респонденти могли обирати декілька відповідей. Це дослідження учасників Майдану в зазначені дні, а не опитування всього населення України. kiis.com.ua

Отже, розширення протесту після 30 листопада мало документально зафіксовану причину: обурення насильством державних силовиків.

В офіційному огляді справи «Шморгунов та інші» ЄСПЛ описує ширший контекст як продуману стратегію придушення спочатку мирного протесту через надмірне застосування сили, що призвело до ескалації насильства. Це характеристика сукупності розглянутих подій, а не лише одного ранку. Knowledge Sharing

Хронологія

Обставини розгону підтверджують тогочасні звіти Human Rights Watch і матеріали Музею Революції Гідності; зміст судових обмежень та їх скасування — публікації «Дзеркала тижня», ЮРЛІГИ та текст постанови ВАСУ. www.hrw.org

Наша позиція

Побиття 30 листопада не можна виправдати виконанням загальної судової заборони Майдану: такої застосовної заборони на той ранок не було.

Рішення щодо наметів не дорівнювало забороні людям мирно збиратися. Постанова про обмеження з 1 грудня не поширювалася на попередній ранок.

Навіть за наявності законної вимоги залишити певне місце міліція залишалася зв’язаною правилами застосування сили. Затримання потребувало індивідуальних підстав і процедури. Удари кийками потребували окремого обґрунтування необхідності. Покарання насильством законом не передбачалося.

Щодо низки заявників, які постраждали від дій правоохоронців під час Майдану, ЄСПЛ установив порушення статті 3 Конвенції. Тому теза про звичайне законне виконання службових обов’язків суперечить судовій оцінці подій.

Першоджерела

1. ЄСПЛ: пресреліз ECHR 027 (2021) «Численні порушення прав під час протестів Майдану в Україні», 21 січня 2021 року.
2. Постанова ВАСУ від 17.04.2014 у справі № 826/19020/13-а про заборону мирних зібрань.
3. Закон України «Про міліцію» № 565-XII, редакція станом на 30.11.2013, статті 12–15.
4. Кодекс України про адміністративні правопорушення, редакція від 19.11.2013, статті 260–262.
5. Рішення Конституційного Суду України № 10-рп/2011 від 11 жовтня 2011 року (справа про строки адміністративного затримання).
6. ЄСПЛ: рішення у справі «Ібрагімов та інші проти Азербайджану» (заяви № 69234/11, 69252/11, 69335/11), 11 лютого 2016 року.
7. Конституція України.

Публікації, матеріали та інші джерела

1. ЄСПЛ, Knowledge Sharing: огляд справи «Шморгунов та інші проти України» (№ 15367/14 та 13 інших).
2. Human Rights Watch: «Ukraine: Excessive Force Against Protesters», 3 грудня 2013 року.
3. Human Rights Watch, Юлія Горбунова: «Police Brutality and Civil Unrest in Kiev», 5 грудня 2013 року.
4. Музей Революції Гідності: «Михайлівська площа».
5. Музей Революції Гідності: «Календар Майдану. Четвер 21 листопада 2013 року».
6. КМІС і Фонд «Демократичні ініціативи»: опитування учасників Майдану 7–8 грудня 2013 року.
7. Дзеркало тижня: «Суд заборонив акцію протесту на Майдані», 22 листопада 2013 року.
8. ЮРЛІГА, Марина Ясінська: «Іменем України: невиконувана заборона на мирні зібрання», 5 грудня 2013 року.
9. Zaxid.net: «ГПУ передала до суду обвинувальний акт стосовно екс-голови КМДА Попова», 13 лютого 2015 року.
10. Рада Європи: таблиця справ під посиленим наглядом Комітету міністрів, червень 2024 року.