Самовизначення, Косово та відсутність права на одностороннє відокремлення

Період: весна 2014 року.
Територія: Донецька та Луганська області.
Ключові документи: Конституція України, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 2625, резолюція Ради Безпеки ООН № 1244, консультативний висновок Міжнародного суду ООН щодо Косово.

Російська теза: Проголошення «ДНР» і «ЛНР» було реалізацією права на самовизначення. Згода України не була потрібна, оскільки Міжнародний суд ООН нібито вже дозволив одностороннє відокремлення на прикладі Косово.

1. Самовизначення не обмежується створенням окремої держави

Стаття 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права закріплює право народів вільно визначати свій політичний статус та забезпечувати власний економічний, соціальний і культурний розвиток.

Це право реалізується, зокрема, через політичну участь, представницьку владу та можливість впливати на управління державою. Стаття 25 Пакту окремо гарантує громадянам участь у державних справах безпосередньо або через вільно обраних представників. Самовизначення всередині держави не потребує її поділу. 2covenants.ohchr.org

Жителі Донецької та Луганської областей мали право обирати депутатів, підтримувати політичні партії, вимагати децентралізації та пропонувати конституційні зміни. Однак політична вимога і повноваження самостійно змінити державний кордон є різними речами.

2. Обласні кордони не створювали окремого права на незалежність

Донецька та Луганська області були адміністративно-територіальними одиницями України. Конституція не надавала їм права виходу зі складу держави.

Стаття 73 Конституції України відносить питання зміни території виключно до всеукраїнського референдуму. Місцеве голосування не могло замінити цю вимогу. Водночас сама стаття 73 не є універсальним дозволом на будь-який поділ країни: відповідне рішення потребувало б дотримання всього конституційного порядку.

Не можна також автоматично ототожнювати населення адміністративної області з окремим народом, якому належить право створити власну державу. Сам факт проживання в межах певної області цього не встановлює.

3. Самовизначення потрібно читати разом із територіальною цілісністю

Декларація про принципи міжнародного права, затверджена резолюцією ГА ООН № 2625, розглядає самовизначення разом з іншими принципами міжнародного права.

Вона застерігає від тлумачення самовизначення як дозволу на розчленування держав, які дотримуються цього принципу та мають уряд, що представляє все населення без передбаченої в документі дискримінації. Декларація також вимагає від держав утримуватися від дій, спрямованих на руйнування національної єдності й територіальної цілісності інших країн. un.org

Тому посилання на самовизначення не звільняє від необхідності довести конкретну правову підставу відокремлення. Політична незгода з центральною владою сама собою такою підставою не є.

4. Що насправді встановив Міжнародний суд ООН щодо Косово

У консультативному висновку від 22 липня 2010 року Суд розмежував кілька питань:

У пункті 56 Суд пояснив різницю між відсутністю заборони певної декларації та наявністю права на відокремлення. У пункті 83 він залишив поза вирішенням суперечку про так звану виправну сецесію.

Пункт 81 також відзначає значення контексту: декларації можуть бути пов’язані з незаконним застосуванням сили або іншими грубими порушеннями міжнародного права. Висновок щодо Косово не є дозволом створювати нові держави через зовнішнє збройне втручання. icj-cij.org

5. Що передбачала резолюція щодо Косово

Резолюція Ради Безпеки ООН № 1244 від 10 червня 1999 року підтверджувала суверенітет і територіальну цілісність Союзної Республіки Югославія. Саме так названо державу в оригіналі документа.

Резолюція передбачала міжнародну адміністрацію та істотну автономію Косово в межах цієї держави. Вона не проголошувала Косово незалежним. Отже, переказ «ООН дозволила Косово відокремитися, тому будь-який регіон може зробити те саме» суперечить змісту документа. digitallibrary.un.org

6. Чому зовнішній контроль має принципове значення

Право на самовизначення передбачає вільне визначення політичного майбутнього. Його не можна підмінити встановленням влади збройними групами за вирішальної підтримки іншої держави.

ЄСПЛ установив, що райони на сході України, які перебували в руках сепаратистів, від 11 травня 2014 року перебували під юрисдикцією Росії. Суд також послався на присутність там російських військовослужбовців із квітня 2014 року. echr.coe.int

Це висновок про юрисдикцію Росії за Європейською конвенцією, а не рішення про створення нових держав. Він показує, чому події не можна описувати лише як незалежне місцеве волевиявлення. hudoc.echr.coe.int

Наша позиція

Проголошення «ДНР» і «ЛНР» не створило права на відокремлення від України. Самопроголошені органи не отримали повноважень представляти все населення областей, а місцеві документи не могли змінити Конституцію та державний кордон.

Косовський висновок цього не змінює: відсутність міжнародної заборони конкретної декларації не дорівнює праву захопити владу, відокремити територію та встановити над нею контроль іншої держави.

Першоджерела

1. Міжнародний Суд ООН: резюме консультативного висновку щодо Косова, 22 липня 2010 року.
2. УВКПЛ ООН: про Міжнародний пакт про громадянські і політичні права.
3. Конституція України.
4. Резолюція ГА ООН 2625 (XXV): Декларація про принципи міжнародного права, 24 жовтня 1970 року.
5. Міжнародний Суд ООН: консультативний висновок щодо декларації незалежності Косова, 22 липня 2010 року.
6. Резолюція Ради Безпеки ООН № 1244 (1999) щодо Косова, 10 червня 1999 року.
7. ЄСПЛ: інформаційний матеріал «Збройні конфлікти» (виклад рішення щодо прийнятності у справі «Україна та Нідерланди проти Росії»).
8. ЄСПЛ: юридичне резюме рішення щодо прийнятності у справі «Україна та Нідерланди проти Росії» (оприлюднено 25 січня 2023 року).