«Україна не мала ядерної зброї, а Будапештський меморандум нічого не гарантував»: що насправді відбулося під час ядерного роззброєння

Вердикт: маніпуляція, яка суперечить історичним документам. Україна не мала незалежного оперативного контролю над радянським арсеналом, але успадкувала третій за масштабом стратегічний ядерний арсенал світу, законом заявила право власності на нього й відмовилася від нього в обмін на компенсацію, допомогу та безпекові запевнення.

1. Суть твердження

У дискусіях про ядерне роззброєння України часто можна почути, що після розпаду Радянського Союзу Україна нібито не мала власної ядерної зброї, а лише зберігала на своїй території російські боєзаряди.

Відповідно до цієї версії, Україна нічого не віддавала, нічого не втратила, не мала права вимагати компенсації та не отримувала жодних справжніх безпекових зобов'язань.

Інша поширена теза полягає в тому, що Будапештський меморандум був звичайною політичною декларацією, яка не мала юридичного значення.

Проте обидва твердження спрощують значно складніший історичний і міжнародно-правовий процес.

Після розпаду СРСР на території України залишився один із найбільших ядерних арсеналів світу. Україна не мала повністю незалежного оперативного контролю над його застосуванням, але мала територіальну юрисдикцію, певні управлінські повноваження та заявлені майнові права щодо успадкованої зброї.

Виведення цього арсеналу стало результатом багаторічних переговорів між Україною, Росією, США та іншими державами.

Головний висновок: Україна не була повноцінною незалежною ядерною державою в оперативному розумінні, але вона успадкувала величезний ядерний арсенал, офіційно заявила права власності на нього та погодилася на його ліквідацію в межах міжнародних домовленостей, які включали компенсацію, допомогу й безпекові запевнення.

2. Який ядерний арсенал залишився в Україні після розпаду СРСР?

У 1991 році на території України перебували стратегічні та тактичні ядерні озброєння колишнього Радянського Союзу.

За оцінками Arms Control Association, Україна успадкувала приблизно:

• 1 900 стратегічних ядерних боєзарядів;
• 176 міжконтинентальних балістичних ракет;
• 44 стратегічні бомбардувальники;
• приблизно 2 275 тактичних ядерних боєзарядів (оцінка ACA).

Точні оцінки кількості боєзарядів можуть відрізнятися залежно від дати, категорії озброєння та методики підрахунку.

У сукупності йшлося про понад чотири тисячі ядерних боєзарядів різних типів.

За масштабом стратегічного ядерного арсеналу, розміщеного на її території, Україна посідала третє місце у світі після США та Росії.

Це не означає, що українське керівництво могло самостійно віддати наказ на застосування всіх цих озброєнь.

Але й твердження, що Україна не мала жодного стосунку до арсеналу, який перебував на її території, не відповідає історичним обставинам.

3. Чи могла Україна самостійно застосувати ядерну зброю?

Це питання необхідно відокремити від питання власності.

Радянські стратегічні ядерні сили створювалися як централізована система.

Їхнє оперативне командування, системи авторизації застосування ядерної зброї та відповідна інфраструктура були пов'язані із загальносоюзною системою управління.

Після розпаду СРСР Росія зберегла ключові елементи цієї системи.

Україна не отримала автоматично повністю незалежний механізм застосування всіх ядерних боєзарядів.

Водночас Україна контролювала власну територію, на якій розміщувалися відповідні військові частини та об'єкти.

У червні 1992 року українська сторона заявила про адміністративний контроль над ядерними силами на своїй території.

Це не було тотожним незалежному оперативному контролю над запуском ракет.

Таким чином, потрібно розрізняти три поняття:

• Територіальна юрисдикція — повноваження держави щодо об'єктів на її території.
• Право власності — майнові претензії на озброєння та матеріали.
• Оперативний контроль — фактична здатність самостійно ухвалити й виконати рішення про застосування ядерної зброї.

Україна мала вагомі підстави заявляти перші два види прав, але не мала повністю незалежного оперативного контролю над радянським ядерним арсеналом.

Саме тому однаково некоректно стверджувати, що Україна могла безперешкодно застосувати тисячі ядерних боєзарядів або що вона взагалі нічого не успадкувала.

4. Верховна Рада прямо визнала Україну власником успадкованої ядерної зброї

Це один із найважливіших документальних фактів.

16 листопада 1994 року Верховна Рада ухвалила Закон № 248/94-ВР «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї».

У пункті 2 застережень міститься пряма норма:

«Україна є власником ядерної зброї, успадкованої нею від колишнього СРСР».

Це не переказ журналістів і не пізніша політична інтерпретація.

Це положення офіційного закону України.

У ньому також зазначено, що після розукомплектування та знищення зброї під контролем України відповідні ядерні матеріали передбачалося використовувати виключно в мирних цілях.

Отже, українська держава офіційно заявила право власності на успадковану ядерну зброю. Ще раніше, ратифікуючи СНО-1 у листопаді 1993 року, Верховна Рада заявила, що все майно стратегічних і тактичних ядерних сил на території України належить Україні.

Однак тут необхідно розрізняти юридичну позицію України та безспірне міжнародне визнання такої позиції всіма іншими державами.

Росія та США не обов'язково погоджувалися з усіма українськими майновими претензіями.

Саме тому питання компенсації, контролю над демонтажем та передачі ядерних матеріалів стали предметом окремих переговорів.

5. Чому Україна погодилася на без'ядерний статус?

Український курс на без'ядерний статус виник не внаслідок Будапештського меморандуму.

Ще 16 липня 1990 року Декларація про державний суверенітет України проголосила намір дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї.

24 жовтня 1991 року Верховна Рада ухвалила Заяву про без'ядерний статус України.

Отже, ідея ядерного роззброєння існувала ще до остаточного припинення СРСР.

Але між політичним наміром відмовитися від ядерної зброї та практичним переданням тисяч боєзарядів існувала величезна різниця.

Потрібно було визначити порядок демонтажу, фінансування, компенсацію за ядерні матеріали та гарантування безпеки.

Україна прагнула міжнародного визнання, інтеграції до світової системи безпеки та запобігання ядерним ризикам.

Водночас частина українських політиків побоювалася, що Росія може становити загрозу незалежності України.

Подальші переговори показали, що Київ не був готовий просто передати весь арсенал без додаткових умов.

6. Лісабонський протокол 1992 року: початок міжнародного врегулювання

23 травня 1992 року Україна, Росія, Білорусь, Казахстан і США підписали Лісабонський протокол до Договору СНО-1 (START I).

Його головною метою було врегулювання долі стратегічних ядерних озброєнь колишнього СРСР.

Протокол передбачав участь відповідних держав у процесі скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

Україна, Білорусь і Казахстан також взяли на себе зобов'язання приєднатися до ДНЯЗ як держави, що не володіють ядерною зброєю, у найкоротший можливий строк.

Однак реалізація цих домовленостей не була автоматичною.

Український парламент висував умови щодо безпеки, компенсації та скорочення озброєнь.

Тому твердження, що Україна просто виконувала російський наказ про повернення чужої зброї, ігнорує самостійний переговорний процес.

7. Чому переговори тривали декілька років?

Основні суперечки стосувалися трьох питань.

Перше — кому належать ядерні боєзаряди та ядерні матеріали.

Друге — хто фінансуватиме демонтаж ракет, ліквідацію інфраструктури та забезпечення безпеки.

Третє — які запевнення отримає Україна після відмови від ядерного арсеналу.

18 листопада 1993 року Верховна Рада ухвалила постанову щодо ратифікації СНО-1, яка містила умови, неприйнятні для Росії та США.

Українська сторона, зокрема, вимагала безпекових запевнень і допомоги у роззброєнні.

Це спричинило новий етап переговорів.

У січні 1994 року було досягнуто компромісу.

Таким чином, процес ядерного роззброєння не був одностороннім актом доброї волі Росії або простим переданням майна.

Це був складний міжнародний переговорний процес, у якому Україна відстоювала власні інтереси.

8. Тристороння заява 14 січня 1994 року

14 січня 1994 року президенти України, США та Росії — Леонід Кравчук, Білл Клінтон і Борис Єльцин — погодили Тристоронню заяву.

Вона стала важливим етапом урегулювання ядерного питання.

Домовленості передбачали передачу ядерних боєзарядів із території України до Росії для демонтажу.

Україна мала отримати компенсацію за вартість високозбагаченого урану, який містився в переданих боєзарядах, у вигляді палива для атомних електростанцій.

США зобов'язувалися надавати технічну й фінансову допомогу в ліквідації ядерної інфраструктури: майже 800 мільйонів доларів за програмою Нанна — Лугара, з них щонайменше 175 мільйонів — Україні.

Також було погоджено надання Україні безпекових запевнень у зв'язку з її приєднанням до ДНЯЗ.

Це особливо важливо для спростування твердження, що Україна нічого не передавала й не мала права вимагати компенсації.

Сама наявність домовленостей про компенсацію за ядерні матеріали підтверджує, що передання арсеналу розглядалося як питання реальних майнових і державних інтересів України.

9. Чи отримала Україна компенсацію?

Так.

Компенсація була частиною домовленостей про ядерне роззброєння.

Зокрема, Росія мала забезпечити компенсацію за вартість високозбагаченого урану, отриманого з переданих ядерних боєзарядів.

Одним із механізмів стало постачання ядерного палива для українських атомних електростанцій.

США надавали допомогу в межах програм спільного зменшення загрози, відомих як програми Нанна — Лугара.

Ці програми фінансували демонтаж стратегічних систем озброєння, ліквідацію відповідної інфраструктури та заходи ядерної безпеки.

Однак необхідно розрізняти компенсацію за матеріали, фінансування робіт із демонтажу та загальну економічну допомогу.

Це не одна й та сама форма підтримки.

Також факт отримання компенсації не означає, що Україна продала свій суверенітет або відмовилася від права вимагати дотримання міжнародних зобов'язань щодо її безпеки.

10. 16 листопада 1994 року: Україна встановила власні умови приєднання до ДНЯЗ

Закон № 248/94-ВР має особливе значення не лише через визнання Україною права власності на успадковану ядерну зброю.

У ньому Верховна Рада прямо визначила, як Україна розуміє загрози своїм найвищим інтересам.

Пункт 4 застережень передбачає, що загроза силою або її застосування проти територіальної цілісності, недоторканності кордонів чи політичної незалежності України з боку ядерної держави, а також відповідний економічний тиск розглядатимуться Україною як виняткові обставини, що поставили під загрозу її найвищі інтереси.

Це надзвичайно важливе положення.

Український парламент ще в листопаді 1994 року прямо передбачив можливість загрози з боку ядерної держави.

Воно також пов'язане зі статтею X ДНЯЗ, яка регулює право виходу з договору за визначених обставин.

Однак українське застереження не означає автоматичного виходу з ДНЯЗ у випадку агресії.

Для виходу передбачена окрема міжнародно-правова процедура.

11. Будапештський меморандум: що Україна отримала у сфері безпеки?

5 грудня 1994 року Україна, Росія, США та Велика Британія підписали Будапештський меморандум.

Його повна назва — «Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї».

Документ містить шість основних пунктів.

Росія, США та Велика Британія підтвердили зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України.

Вони також підтвердили зобов'язання утримуватися від погрози силою та її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України.

Окремо передбачено положення щодо економічного примусу, ядерної зброї, дій у Раді Безпеки ООН та консультацій.

При цьому меморандум не містить положення, яке зобов'язувало б США або Велику Британію автоматично вступати у війну проти держави, яка нападе на Україну.

Тому його не можна прирівнювати до договору про колективну оборону.

Але це не означає, що документ не мав жодного значення.

Росія письмово підтвердила зобов'язання поважати кордони України та утримуватися від застосування сили.

12. Чому «безпекові запевнення» — не те саме, що автоматичний військовий захист?

В англомовній дипломатичній практиці існує розмежування між security assurances та security guarantees.

Будапештський меморандум англійською мовою називається Memorandum on Security Assurances.

Українська офіційна назва використовує словосполучення «гарантії безпеки».

Однак юридичний зміст документа визначається не лише його назвою, а й конкретними положеннями.

У меморандумі немає механізму автоматичного застосування військової сили на захист України.

Водночас він містить конкретні запевнення щодо поведінки держав-підписантів.

Тому правильніше розрізняти два питання:

Чи гарантували США та Велика Британія автоматичну військову допомогу? Ні, такого механізму меморандум не встановлював.

Чи підтвердила Росія зобов'язання не застосовувати силу проти України? Так, це прямо передбачено документом.

Відсутність першого не скасовує другого.

13. Чи є Будапештський меморандум міжнародним договором?

Юридична природа меморандуму залишається предметом дискусій.

Він містить офіційні міждержавні запевнення, був підписаний керівниками держав і зареєстрований у Секретаріаті ООН.

У реєстрі ООН документ має номер 52241.

Зазначено дату укладення — 5 грудня 1994 року — і застосування з моменту підписання.

Автентичними є український, російський та англійський тексти.

Проте сама реєстрація не є остаточним судовим висновком щодо юридичної обов'язковості кожного положення.

Частина правових оцінок розглядає меморандум переважно як політичні безпекові запевнення.

Інші підходи підкреслюють його договірні ознаки та міжнародно-правове значення.

Але ця дискусія не змінює головного.

Зобов'язання Росії не застосовувати силу проти України існує також відповідно до Статуту ООН.

Тому навіть найбільш обмежувальне тлумачення меморандуму не створює для Росії права на вторгнення.

14. Коли Україна фактично завершила ядерне роззброєння?

Процес відбувався поступово.

Тактичну ядерну зброю вивезли з території України вже до 6 травня 1992 року.

Передання стратегічних ядерних боєзарядів тривало довше.

1 червня 1996 року останній стратегічний ядерний боєзаряд було вивезено з України до Росії.

Водночас демонтаж ракет, пускових установок, бомбардувальників та відповідної інфраструктури продовжувався після 1996 року.

Останній стратегічний носій, що підлягав ліквідації за відповідними домовленостями, було ліквідовано 30 жовтня 2001 року.

Отже, необхідно розрізняти дві дати:

1996 рік — завершення вивезення ядерних боєзарядів.

2001 рік — завершення ліквідації відповідних стратегічних носіїв за програмою СНО-1.

Це не один і той самий процес.

15. Чи справді Росія «подарувала» Україні незалежність в обмін на ядерне роззброєння?

Ні.

Незалежність України була проголошена 24 серпня 1991 року та підтверджена всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.

Будапештський меморандум підписали лише 5 грудня 1994 року.

Отже, він не був документом, яким Росія надала Україні незалежність.

Україна вже існувала як незалежна держава та була членом Організації Об'єднаних Націй.

Меморандум стосувався безпекових запевнень у зв'язку з ядерним роззброєнням.

Так само Росія не отримала права визначати майбутній зовнішньополітичний курс України.

У тексті меморандуму немає положення про обов'язковий нейтралітет або заборону вступу до НАТО.

16. Чи могла Росія вважати українську ядерну зброю виключно своєю?

Після розпаду СРСР виникла складна проблема правонаступництва щодо радянських військових активів.

Росія стала головним правонаступником СРСР у багатьох міжнародних структурах і зберегла центральні механізми оперативного управління ядерним арсеналом.

Але це не означає, що всі питання власності на ядерні матеріали та озброєння були автоматично врегульовані без участі України.

Україна прямо заявила право власності на успадковану зброю.

Її позиція була закріплена в законі 1994 року.

Подальші домовленості передбачали компенсацію за ядерні матеріали та міжнародну допомогу у демонтажі.

Тому юридично точніше говорити про спірні питання правонаступництва, власності та оперативного контролю, які були врегульовані через міжнародні переговори.

Фраза «це все було російське, Україна просто повернула чуже» не відображає складності міжнародних домовленостей і прямо ігнорує офіційну позицію українського законодавця.

17. Чи могла Україна залишити ядерну зброю?

Це складне історичне питання, яке не має простої відповіді.

Теоретично Україна могла намагатися змінити обраний курс і не погоджуватися на всі умови ядерного роззброєння.

У 1993 році український парламент справді висував умови, які передбачали збереження частини озброєнь.

Але практична реалізація незалежної ядерної програми потребувала б значних ресурсів, технологічної перебудови, створення автономної системи управління та подолання серйозних міжнародно-політичних перешкод.

Україна також прагнула міжнародного визнання, економічної допомоги й інтеграції у світову систему безпеки.

Тому питання не можна зводити до формули «достатньо було просто залишити ракети».

Водночас неправильно стверджувати, що Україна взагалі не мала жодного вибору.

Існували політичні альтернативи, але кожна з них мала значні ризики та витрати.

18. Чи було ядерне роззброєння помилкою?

Це питання належить до сфери історичної та політичної оцінки.

З позиції 1994 року відмова від ядерної зброї дозволила Україні інтегруватися до міжнародного режиму нерозповсюдження, отримати компенсацію, допомогу та безпекові запевнення.

Водночас події 2014 і 2022 років продемонстрували серйозну слабкість механізмів забезпечення української безпеки.

Один із підписантів Будапештського меморандуму сам став державою-агресором.

Це створило масштабну кризу довіри до міжнародних безпекових запевнень.

Однак історична оцінка рішення 1994 року не повинна підміняти аналіз того, які реальні можливості мала Україна на початку 1990-х років.

Не можна автоматично припускати, що збереження ядерного арсеналу було технічно простим, політично безкоштовним або гарантовано запобігло б війні.

Але так само не можна заперечувати, що Україна відмовилася від надзвичайно важливого стратегічного потенціалу.

19. Чи порушила Росія домовленості 1994 року?

Росія підтвердила зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України.

Також вона підтвердила зобов'язання утримуватися від погрози силою та її застосування.

У 2014 році Росія розпочала окупацію Криму та здійснила його незаконну анексію.

24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Ці дії суперечать змісту безпекових запевнень, наданих Росією в Будапешті.

Крім того, вони порушують незалежні міжнародно-правові зобов'язання Росії, зокрема за Статутом ООН.

Тому твердження, що Росія нічого не порушила, оскільки меморандум нібито не був договором про військову оборону, містить логічну підміну.

Росія не була зобов'язана автоматично воювати за Україну проти третьої держави.

Але вона сама зобов'язалася поважати українські кордони й не застосовувати силу проти України.

20. Чи має Україна право вийти з ДНЯЗ після російської агресії?

Стаття X ДНЯЗ передбачає право кожної держави-учасниці вийти з договору, якщо вона вирішить, що виняткові обставини, пов'язані з предметом договору, поставили під загрозу її вищі інтереси.

Відповідна процедура передбачає повідомлення за три місяці.

У Законі України № 248/94-ВР від 16 листопада 1994 року прямо зазначено, що погроза силою або її застосування проти територіальної цілісності та політичної незалежності України з боку ядерної держави розглядатиметься як виняткова обставина, що загрожує найвищим інтересам України.

Отже, українське законодавство ще у 1994 році передбачало саме той тип загрози, який згодом реалізувався.

Але це не означає, що Україна автоматично вийшла з ДНЯЗ після початку російської агресії.

Вихід потребує окремого рішення та дотримання відповідної процедури.

Також вихід із ДНЯЗ не означав би автоматичного повернення Україні радянського ядерного арсеналу або безумовного права створювати ядерну зброю без урахування інших міжнародно-правових зобов'язань.

21. Порівняння поширених тверджень

22. Остаточний висновок

Вердикт: твердження, що Україна не мала ядерної зброї, нічого не втратила та не отримала жодних безпекових запевнень, є маніпулятивним і суперечить історичним документам.

Після розпаду СРСР на території України залишився третій за масштабом стратегічний ядерний арсенал світу.

Україна не мала повністю незалежного оперативного контролю над його застосуванням.

Однак українська держава мала територіальну юрисдикцію, заявляла права власності на успадковану зброю та брала участь у міжнародних переговорах щодо її ліквідації.

16 листопада 1994 року Верховна Рада прямо закріпила у законі позицію, що Україна є власником успадкованої ядерної зброї.

Ядерне роззброєння стало результатом багаторічних домовленостей, які включали передачу боєзарядів, компенсацію за ядерні матеріали, допомогу в демонтажі та безпекові запевнення.

5 грудня 1994 року Росія, США та Велика Британія підписали Будапештський меморандум.

Документ не передбачав автоматичного військового захисту України.

Але Росія прямо підтвердила зобов'язання поважати українську незалежність, суверенітет та існуючі кордони.

Отже, Україна не отримала військового союзу замість ядерного арсеналу, але отримала конкретні міжнародні безпекові запевнення. Росія, яка підтвердила недоторканність українських кордонів, згодом сама застосувала військову силу проти України.

Саме в цьому полягає головна суперечність між домовленостями 1994 року та подальшою російською політикою.

23. Першоджерела та дослідницькі матеріали

1. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Розділ IX про три неядерні принципи.
2. Закон України № 248/94-ВР від 16 листопада 1994 року. Заявлене право власності України на успадковану ядерну зброю та умови приєднання до ДНЯЗ.
3. Тристороння заява президентів США, Росії та України, 14 січня 1994 року. Компенсація за уран, допомога в демонтажі та безпекові запевнення.
4. Будапештський меморандум від 5 грудня 1994 року. Шість пунктів безпекових запевнень.
5. Офіційний реєстр ООН — Будапештський меморандум № 52241. Реєстрація документа, автентичні тексти та дата застосування.
6. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Статті II, III та X.
7. Arms Control Association — The Lisbon Protocol at a Glance. Історія Лісабонського протоколу, оцінки кількості боєзарядів і хронологія роззброєння.
8. Arms Control Association — Ukraine, Nuclear Weapons, and Security Assurances at a Glance. Огляд ядерної спадщини України, Тристоронньої заяви та домовленостей 1994 року.
9. Arms Control Association — Looking Back: Ukraine's Nuclear Predicament and the Nonproliferation Regime. Історичний аналіз переговорів, майнових вимог України та міжнародних безпекових домовленостей.
10. Статут ООН. Статті 2(4) та 51 щодо заборони застосування сили й права на самооборону.