Передача Криму 1954 року: правові наслідки

Період: від 1954 року до міжнародного закріплення кордонів незалежної України.
Предмет: територіальна належність Криму та Севастополя, бюджетне підпорядкування, подальше визнання і значення усталеної практики.

Російська теза: Севастополь і після 1954 року залишався російським, а процедурні вади радянських рішень дають Росії право повернути Крим.

1. Передача змінила територіальну належність області

Унаслідок актів 1954 року Кримська область стала частиною Української РСР. Це означало зміну республіканської належності території всередині СРСР.

Крим не передали Україні в оренду, тимчасове користування або управління зі збереженням територіальних прав РРФСР. Законодавчі акти передбачали саме передачу області зі складу однієї союзної республіки до складу іншої. ГАРАНТ

Такий результат закріпили на трьох рівнях: у союзному законі, у Конституції РРФСР та в Конституції УРСР. Російський парламент виключив Кримську область зі свого конституційного переліку територій, український включив її до свого. Вікітека Вікіджерела

Документи не встановлювали строку передачі або умови автоматичного повернення. Тому припинення існування СРСР саме по собі не означало скасування територіальних змін, проведених протягом його існування.

2. Український бюджет 1954 року включав Крим і Севастополь

Бюджетні документи дозволяють перевірити твердження, нібито після передачі Севастополь продовжував залишатися в російській республіканській системі.

У законі про Державний бюджет Української РСР на 1954 рік, опублікованому у Відомостях Верховної Ради УРСР, стаття 5 затверджувала бюджети місцевих рад.

У таблиці окремо зазначені:

Ці рядки містяться на сторінці 105 Відомостей Верховної Ради УРСР за 1954 рік. Wikimedia Commons

Отже, вже бюджетний закон на 1954 рік включав Севастополь до системи місцевих бюджетів Української РСР.

Водночас цифри слід пояснювати точно. Це затверджені доходи й видатки місцевих бюджетів, а не обов’язково суми дотацій із республіканського бюджету. Документ доводить бюджетне включення міста до української системи, але не означає, що всі його доходи надходили винятково з Києва.

3. Російський бюджет того самого року дає змогу зіставити дані

Закон про Державний бюджет РРФСР на 1954 рік опублікувала на першій сторінці газета «Труд» від 3 червня 1954 року. «Труд»

У переліку затверджених бюджетів країв, областей, міст республіканського підпорядкування й автономних республік РРФСР Кримської області та Севастополя немає.

Сукупність двох документів показова:

• український бюджет включає Кримську область і Севастополь;
• російський перелік відповідних територіальних бюджетів їх уже не містить.

Твердження, що Севастополь залишився в бюджетній системі РРФСР, суперечить цим опублікованим бюджетним актам.

Проте відсутність міста в такому переліку не означає, що жодне російське підприємство або відомство більше не могло витрачати там кошти. Територіальна належність і фінансування конкретного об’єкта є різними правовими питаннями.

4. Бюджет 1955 року підтверджує продовження цього порядку

У законі про Державний бюджет Української РСР на 1955 рік Кримська область і Севастополь знову наведені серед бюджетів місцевих рад.

У Відомостях Верховної Ради УРСР № 2 від 5 квітня 1955 року, на сторінці 11, зазначено:

Wikimedia Commons

Це підтверджує послідовне відображення Криму та Севастополя в українському бюджетному законодавстві після передачі.

5. Чому фінансування з Москви не означає належності РРФСР

СРСР і РРФСР були різними суб’єктами радянської державної системи. Союзний бюджет не був російським республіканським бюджетом.

Тому необхідно встановлювати, хто саме фінансував об’єкт: союзне міністерство, уряд РРФСР, український орган влади чи підприємство.

Навіть підтверджені видатки РРФСР на завершення раніше розпочатих робіт не означали збереження територіальної належності. Фінансування будівництва, підприємства або військового об’єкта саме по собі не встановлює кордонів.

Витрачати кошти на території іншої республіки і володіти цією територією юридично не одне й те саме.

Особливо це стосується Чорноморського флоту та союзних військових об’єктів. Їхнє підпорядкування союзним органам не перетворювало місце розташування на територію РРФСР.

6. Конституція 1978 року прямо закріпила Севастополь в УРСР

Надалі належність Севастополя отримала пряме конституційне вираження.

Стаття 77 Конституції Української РСР 1978 року називала Київ і Севастополь містами республіканського підпорядкування в Українській РСР. zakon.rada.gov.ua

Це важливо для трактування особливого адміністративного статусу міста. Республіканське підпорядкування означало його місце в адміністративній системі відповідної республіки, а не самостійне існування поза республіками.

Бюджетні документи 1954–1955 років і конституційне положення 1978 року належать до різних видів доказів, але підтверджують узгоджену картину: Севастополь перебував в українській республіканській системі.

7. Російське визнання не обмежувалося мовчанням

Аргумент про подальше визнання українських кордонів сильніший за твердження, що Росія просто тривалий час не заперечувала.

19 листопада 1990 року УРСР і РРФСР уклали договір, у якому сторони визнали територіальну цілісність одна одної в кордонах, що існували в межах СРСР. zakon.rada.gov.ua Вікіджерела

31 травня 1997 року незалежні Україна та Російська Федерація підписали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство. Його стаття 2 підтверджувала повагу до територіальної цілісності сторін і непорушність існуючих між ними кордонів. zakon.rada.gov.ua

Отже, йдеться про позитивні міжнародні зобов’язання Росії, а не лише про відсутність протесту.

Договір 1997 року втратив чинність 1 квітня 2019 року. Європейська правда Припинення його дії не перетворило попереднє визнання кордонів на неіснуюче і не створило права захоплювати територію.

8. Претензії російського парламенту не змінювали кордонів

Було б неточно писати, що після 1954 року жоден російський орган ніколи не висував територіальних заперечень.

Зокрема, 9 липня 1993 року Верховна Рада РФ ухвалила постанову щодо статусу Севастополя. Україна винесла питання на розгляд Ради Безпеки ООН.

20 липня 1993 року Рада Безпеки в заяві свого голови підтвердила відданість територіальній цілісності України та нагадала, що за договором 1990 року сторони зобов’язалися поважати територіальну цілісність одна одної в існуючих кордонах. Рада зазначила, що постанова Верховної Ради РФ несумісна з цим зобов’язанням, а також із цілями й принципами Статуту ООН і не має сили. ООН

Юридично принципове розмежування таке: російський орган міг сформулювати претензію, але його внутрішній акт не міг односторонньо змінити територію України.

9. Що означає тривале визнання в міжнародному праві

У міжнародному праві поведінка держав може мати самостійне юридичне значення. Зокрема, враховуються визнання, мовчазна згода та заборона заперечувати власну попередню поведінку за відповідних умов.

Показовий приклад міститься в рішенні Міжнародного суду ООН від 15 червня 1962 року у справі про храм Преахвіхеар між Камбоджею і Таїландом.

Суд врахував прийняття карти кордону, подальшу поведінку держави та покладання іншої сторони на це прийняття. Він дійшов висновку, що Таїланд своєю поведінкою позбавив себе можливості заперечувати попереднє прийняття відповідного кордону. Міжнародний суд ООН

Це не універсальна формула про кількість років. Значення має сукупність обставин: що держава знала, що визнавала, як діяла і які домовленості підтверджувала.

Для України такими обставинами є не лише десятиліття управління Кримом, а й конституційні акти та наступні договори з російською стороною.

10. Як правильно посилатися на Віденську конвенцію

У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року необхідно розрізняти два механізми. legal.un.org

Стаття 31, пункт 3(b) стосується подальшої практики застосування договору, яка встановлює згоду його учасників щодо тлумачення.

Стаття 45 передбачає втрату права посилатися на визначені підстави недійсності або припинення договору, якщо держава, знаючи відповідні факти, прямо погодилася з чинністю договору або через свою поведінку має вважатися такою, що погодилася з нею.

Конвенція регулює міжнародні договори. Вона не є прямою процедурною основою внутрішньосоюзних актів 1954 року та не має загальної зворотної дії.

Є й додаткова обставина: при приєднанні до Конвенції СРСР заявив, що не вважатиме себе зобов’язаним положеннями пункту 3 статті 20 та пункту «b» статті 45. Тому будувати весь аргумент проти Росії лише на цьому пункті було б ненадійно. treaties.un.org

Точний аргумент полягає в юридичному значенні подальшого визнання, добросовісності та конкретних договорів про повагу до кордонів. Його підтверджує також міжнародна судова практика, незалежно від спроб механічно застосувати одну статтю Конвенції до радянської передачі.

Правовий висновок

Передачу Кримської області закріпили законодавчо та конституційно. Українські бюджетні акти вже 1954 року включали Кримську область і Севастополь, а Конституція УРСР 1978 року прямо називала Севастополь містом республіканського підпорядкування в Українській РСР.

Надалі російська сторона підтверджувала повагу до існуючих кордонів договорами. Тому юридична оцінка не може ігнорувати весь наступний розвиток правовідносин і зводитися до заперечення проти одного лютневого акта.

Ні історична претензія, ні внутрішнє рішення російського органу, ні фінансування окремих об’єктів не створювали права односторонньо змінити територію України.

Першоджерела

1. Закон СРСР від 26 квітня 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» (ГАРАНТ).
2. Закон РРФСР від 2 червня 1954 року «Про внесення змін і доповнень до статті 14 Конституції (Основного Закону) РРФСР» (Вікітека).
3. Закон УРСР від 17 червня 1954 року «Про внесення змін і доповнень в статтю 18 Конституції (Основного Закону) Української РСР» (Вікіджерела).
4. Відомості Верховної Ради УРСР, 1954, с. 104–105: Закон про Державний бюджет Української РСР на 1954 рік (скан на Wikimedia Commons).
5. Відомості Верховної Ради УРСР, № 2, 5 квітня 1955 року, с. 11: Закон про Державний бюджет Української РСР на 1955 рік (скан на Wikimedia Commons).
6. Конституція (Основний закон) УРСР 1978 року, первісна редакція.
7. Договір між Українською РСР і РРФСР, 19 листопада 1990 року.
8. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, 31 травня 1997 року.
9. Рада Безпеки ООН: заява голови S/26118 щодо скарги України на постанову Верховної Ради РФ про Севастополь, 20 липня 1993 року.
10. Міжнародний суд ООН: рішення у справі про храм Преахвіхеар (Камбоджа проти Таїланду), 15 червня 1962 року.
11. Віденська конвенція про право міжнародних договорів, 23 травня 1969 року.
12. Реєстр договорів ООН: статус Віденської конвенції про право міжнародних договорів, застереження та заяви.

Публікації, матеріали та інші джерела

1. Газета «Труд», № 130, 3 червня 1954 року: закони РРФСР про державний бюджет на 1954 рік і про зміни до статті 14 Конституції.
2. Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Вип. 2: «Договір між Українською РСР і Російською РФСР 1990» (Вікіджерела).
3. Європейська правда: «Договір про дружбу України з РФ втратив чинність», 1 квітня 2019 року.