Спроба анексії Криму 18 березня 2014 року: чому російський договір не змінив належності української території

Дата основної події: 18 березня 2014 року.
Період оформлення російських рішень: 11–21 березня 2014 року.
Місце підписання: Москва.

Російська теза: Крим нібито законно проголосив незалежність, після чого як суверенна держава уклав із Росією міжнародний договір про входження до її складу. Договір перевірив Конституційний суд РФ, ратифікував парламент, а президент підписав необхідні закони. Отже, Росія начебто завершила законну процедуру прийняття нової території.

1. Що саме підписали 18 березня

У Москві підписали документ під назвою «Договір між Російською Федерацією і Республікою Крим про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб'єктів».

Підписи поставили Володимир Путін, Сергій Аксьонов, Володимир Константинов та Олексій Чалий — це зафіксовано, зокрема, у фоторепортажі «Інтерфаксу».

Текст документа від 18 березня 2014 року.

Стаття 1 документа встановлювала:

«Республика Крым считается принятой в Российскую Федерацию с даты подписания настоящего Договора.»

Тобто: «Республіка Крим вважається прийнятою до Російської Федерації з дати підписання цього Договору». Стаття 10 передбачала: «Настоящий Договор временно применяется с даты подписания и вступает в силу с даты ратификации» — договір тимчасово застосовується з дати підписання і набирає чинності з дати ратифікації.

Отже, підписання, тимчасове застосування та ратифікація були різними етапами російського оформлення.

Але проходження цих етапів не відповідає на головне питання: чи мали підписанти законне право розпоряджатися українською територією?

Поява документа з назвою «міжнародний договір» сама собою такого права не створює.

2. Декларація 11 березня: незалежність як проміжна ланка

Декларація, затверджена кримським парламентом 11 березня 2014 року постановою № 1727-6/14, заздалегідь описувала подальший сценарій. Як відтворено в офіційному прес-релізі Конституційного Суду України, у ній ішлося про те, що:

«у разі якщо в результаті прямого волевиявлення Криму 16 березня 2014 року буде прийнято рішення про входження Криму, включаючи Автономну Республіку Крим і місто Севастополь, до складу Росії, Крим після референдуму буде проголошено незалежною та суверенною державою з республіканською формою правління»

Далі «Республіка Крим» мала звернутися до Росії «із пропозицією про прийняття Республіки Крим на підставі відповідного міждержавного договору до складу Російської Федерації».

Таким чином, незалежність використовували як проміжну ланку між голосуванням і входженням до Росії.

Однак між перебуванням у складі України та підписанням документа від імені «незалежної держави» залишалося невирішеним головне питання: на якій правовій підставі припинився суверенітет України над цією територією?

Організатори запропонували вважати, що місцеве голосування та декларація автоматично створили незалежну державу, яка вже може передати територію Росії.

Саме такого автоматичного переходу право не передбачало.

3. Входження до Росії не замінювало законного відокремлення від України

Потрібно розрізняти два питання:

• чи відбулося правомірне відокремлення території від України;
• чи могло утворення, яке заявило про незалежність, законно передати цю територію Росії.

Російське оформлення другого етапу не усувало відсутності правової підстави для першого.

Стаття 73 Конституції України встановлює:

«Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.»

Чинний у березні 2014 року закон № 5475-VI «Про всеукраїнський референдум» передбачав загальнодержавну процедуру затвердження закону про ратифікацію міжнародного договору про зміну території України.

Конституція не надавала автономії права одностороннього виходу. Кримський парламент не міг замінити загальнодержавне рішення власною декларацією.

Тому йдеться не про пропущену формальність. Не існувало законної підстави вважати, що українська територія вже перетворилася на незалежну державу, уповноважену розпоряджатися нею.

Саме цю відсутню підставу російська конструкція приховала між словами «проголосив незалежність» та «уклав договір».

4. Чому декларація не припинила суверенітету України

Кримський парламент був органом автономії у складі України. Його компетенцію визначали українська Конституція та закони.

Крим не мав державного суверенітету, а його межі з іншими адміністративно-територіальними одиницями не були державними кордонами. Севастополь також був окремою адміністративно-територіальною одиницею України. Конституційний Суд нагадав:

«місто Севастополь не входить до складу АРК, має спеціальний статус, який визначається законом України»

20 березня 2014 року Конституційний Суд України рішенням № 3-рп/2014 визнав постанову про декларацію неконституційною.

Це рішення ухвалили після підписання документа в Москві. Водночас постанову про проведення голосування Суд визнав неконституційною раніше — 14 березня 2014 року.

Отже, договірна конструкція спиралася на голосування, акт про призначення якого втратив чинність ще до його проведення.

Декларація не надала кримському парламенту повноважень, яких він не мав, і не перетворила місцеве голосування на законний механізм зміни державної території.

5. Російське визнання не усувало прав України

Указом № 147 від 17 березня 2014 року Путін постановив:

«признать Республику Крым, в которой город Севастополь имеет особый статус, в качестве суверенного и независимого государства»

Тобто: «визнати Республіку Крим, у якій місто Севастополь має особливий статус, суверенною і незалежною державою».

Але визнання Росією саме собою не могло припинити територіальні права України.

Інакше будь-яка держава отримала б можливість підтримати відокремлення чужої території, визнати створене там утворення та одразу приєднати його до себе.

Таке розуміння дозволяло б обходити принцип територіальної цілісності кількома послідовними документами.

Для юридичної оцінки необхідно встановити правомірність усього процесу. Посилання на власне визнання не доводить законності попереднього відокремлення.

6. Російський контроль передував договору

ЄСПЛ у рішенні щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» установив, що Росія здійснювала ефективний контроль над Кримом:

«from 27 February to 18 March 2014»

Тобто «з 27 лютого до 18 березня 2014 року» — саме цей період був предметом спору між сторонами.

Таким чином, російський контроль передував голосуванню 16 березня, визнанню 17 березня та підписанню документа 18 березня.

Росія вже контролювала територію, коли почалося оформлення документів, які мали представити цей контроль як законну зміну державної належності.

Встановлення ефективного контролю має конкретне юридичне значення: воно спростовує уявлення, ніби спочатку незалежна від Росії держава вільно визначила своє майбутнє, а Москва долучилася лише після цього.

7. Чому набуття території силою не можна легалізувати договором

Стаття 2 Статуту ООН забороняє погрозу силою та її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності держави.

Декларація про принципи міжнародного права, затверджена резолюцією ГА ООН 2625 (XXV), встановлює:

«Территория государства не должна быть объектом приобретения другим государством в результате угрозы силой или ее применения. Никакие территориальные приобретения, являющиеся результатом угрозы силой или ее применения, не должны признаваться законными.»

Тобто: «Територія держави не повинна бути об'єктом набуття іншою державою внаслідок погрози силою або її застосування. Жодні територіальні надбання, що є результатом погрози силою або її застосування, не повинні визнаватися законними».

Це правило неможливо обійти, назвавши захоплення «возз'єднанням» або підписавши документ після встановлення контролю.

Потрібно оцінювати весь процес: застосування сили, формування місцевих органів, умови голосування та подальше оформлення.

Документ, підписаний наприкінці такого процесу, не стирає обставин, за яких він став можливим.

8. Чому договір без України не міг позбавити її території

Стаття 34 Віденської конвенції про право міжнародних договорів закріплює загальне правило:

«A treaty does not create either obligations or rights for a third State without its consent.»

Тобто: «Договір не створює зобов'язань або прав для третьої держави без її згоди».

Посилання на це правило не означає визнання правомірної державності кримського утворення.

Навіть якщо для перевірки російського аргументу умовно прийняти твердження про «міждержавний договір», він не міг сам собою позбавити Україну її територіальних прав.

Україна не була його стороною та не погоджувалася на передачу Криму.

Росія намагалася обґрунтувати відсутність української згоди тим, що Крим нібито вже став незалежним. Але саме правомірність цього відокремлення залишалася недоведеною.

9. Що перевірив Конституційний суд РФ

19 березня 2014 року Конституційний суд РФ ухвалив постанову № 6-П «по делу о проверке конституционности не вступившего в силу международного договора» — тобто у справі про перевірку конституційності міжнародного договору, що не набрав чинності.

Суд постановив:

«Признать не вступивший в силу международный договор между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов соответствующим Конституции Российской Федерации.»

Тобто: визнати цей документ таким, що відповідає Конституції Російської Федерації.

Це був етап російської внутрішньої процедури.

Однак відповідність документа Конституції Росії та правомірність набуття української території за міжнародним правом є різними питаннями.

КС РФ не був міжнародним судом, уповноваженим вирішити територіальний спір між Україною та Росією.

Його постанова не могла сама собою припинити суверенітет України або зобов'язати інші держави визнати Крим російським.

10. Де закінчуються повноваження російських органів

Кожна держава має власний правопорядок. Українська Конституція визначає організацію влади та територіальний устрій України. Російські закони регулюють діяльність російських органів, але не надають їм необмеженої влади над іншими державами.

Міждержавні відносини визначаються міжнародним правом. Пункт 1 статті 2 Статуту ООН закріплює:

«The Organization is based on the principle of the sovereign equality of all its Members.»

Тобто: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів».

Це означає, що Росія не може своїм внутрішнім рішенням поставити себе над Україною та визначити, яку територію Україна повинна втратити.

Російський парламент може наказати власним установам вважати Крим російським. Суд може підтвердити відповідність такого оформлення російському праву. Але ці акти не створюють міжнародно-правового титулу на українську територію.

Інакше державні кордони залежали б від того, що сусідня держава записала у своїх законах.

11. Чи може національне право застосовуватися за кордоном

Окремі норми національного права можуть стосуватися осіб або правовідносин за межами держави. Тому твердження, що російське право взагалі не може мати жодного застосування за кордоном, було б надто широким.

Але застосування окремої норми та суверенна влада над територією є різними речами.

Можливість розглянути справу з іноземним елементом не дає суду права змінити державну належність іноземної території.

Так само фактичне нав'язування російських законів у Криму не означає законного переходу суверенітету.

Фактична здатність примусити виконувати закон не доводить законного права на територію.

12. Внутрішня законність не усуває міжнародного порушення

Стаття 3 Статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння, підготовлених Комісією міжнародного права ООН, прямо розмежовує ці питання:

«The characterization of an act of a State as internationally wrongful is governed by international law. Such characterization is not affected by the characterization of the same act as lawful by internal law.»

Тобто: «Кваліфікація діяння держави як міжнародно-протиправного визначається міжнародним правом. На таку кваліфікацію не впливає кваліфікація цього самого діяння як правомірного за внутрішнім правом».

Стаття 32 додатково встановлює, що відповідальна держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання невиконання своїх зобов'язань, що випливають із міжнародної відповідальності.

Ці статті не є окремою міжнародною конвенцією. Вони формулюють правила відповідальності держав, зокрема принцип, важливий для цього питання:

держава не може усунути міжнародну протиправність своїх дій, дозволивши їх власним законом або схваливши рішенням власного суду.

Тому постанова КС РФ не перетворювала незаконне набуття території на законне.

13. Росія вже зобов'язалася поважати українські кордони

У березні 2014 року діяв Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року.

Його стаття 2 встановлювала:

«Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів.»

Стаття 3 закріплювала, зокрема, принципи суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, незастосування сили або загрози силою та невтручання у внутрішні справи.

Отже, територіальні права України спиралися також на міжнародні зобов'язання, які взяла на себе сама Росія.

Російські органи не могли односторонньо скасувати ці права ухваленням внутрішніх актів.

14. Що оформили російськими законами

21 березня 2014 року було підписано:

• Федеральний закон № 36-ФЗ про ратифікацію документа від 18 березня;
• Федеральний конституційний закон № 6-ФКЗ «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов».

Ці акти стали основою поширення російської системи управління на захоплену територію.

Однак проходження внутрішньої процедури не виправляло відсутності законного відокремлення від України та не усувало міжнародно-правових порушень.

Ратифікація не надає державі права розпорядитися територією, яка їй не належить.

15. Чому використовуються слова «анексія» та «спроба анексії»

Окупація описує встановлення іноземною силою фактичного контролю без законного переходу суверенітету.

Анексія означає одностороннє проголошення чужої території власною.

Формулювання «спроба анексії» підкреслює, що Росія здійснила фактичні та адміністративні дії, але не досягла законного переходу суверенітету.

Після підписання документа 18 березня окупація не припинилася через зміну російської назви статусу.

Стаття 47 IV Женевської конвенції встановлює, що особи на окупованій території не можуть бути позбавлені її гарантій:

«nor by any agreement concluded between the authorities of the occupied territories and the Occupying Power, nor by any annexation by the latter of the whole or part of the occupied territory»

Тобто: «ані будь-якою угодою, укладеною між владою окупованих територій і окупаційною державою, ані будь-якою анексією останньою всієї окупованої території або її частини».

Отже, держава не може оголосити захоплену територію своєю та таким способом звільнитися від обов'язків окупаційної держави.

16. Як на цю конструкцію відповіла Генеральна Асамблея ООН

27 березня 2014 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію 68/262 «Територіальна цілісність України».

Вона підтвердила суверенітет і територіальну цілісність України в міжнародно визнаних кордонах. Також наголосила, що голосування 16 березня не має чинності й не може бути підставою для зміни статусу Криму та Севастополя, і закликала не визнавати такої зміни.

Це резолюція Генеральної Асамблеї, а не судовий вирок. Водночас її зміст прямо суперечить російській тезі, що внутрішнє оформлення завершило законне приєднання.

Хронологія

Наша позиція

18 березня Росія документально оформила претензію на українську територію, яку вже контролювала.

Вона не довела правомірного відокремлення Криму від України. Проголошення незалежності та російське визнання використали як проміжні кроки, після яких підписали документ про приєднання.

Однак оформлення входження до Росії не замінювало законної підстави для припинення суверенітету України.

КС РФ перевіряв документ за російською Конституцією. Його рішення не могло позбавити Україну території, скасувати міжнародні зобов'язання Росії чи зобов'язати інші держави визнати анексію.

Росія могла змінити власні закони й адміністративні карти. Законно змінити належність української території цими односторонніми діями вона не могла.

Першоджерела

1. Документ від 18 березня 2014 року про «прийняття Республіки Крим» до РФ.
2. «Інтерфакс» — фоторепортаж із підписання 18 березня 2014 року.
3. Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2014 року № 3-рп/2014 та прес-реліз КСУ.
4. Рішення Конституційного Суду України від 14 березня 2014 року № 2-рп/2014.
5. Конституція України, стаття 73.
6. Закон України «Про всеукраїнський референдум» № 5475-VI.
7. Указ Президента РФ від 17 березня 2014 року № 147.
8. ЄСПЛ — рішення щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)», 16 грудня 2020 року.
9. Статут ООН, стаття 2.
10. Декларація про принципи міжнародного права, резолюція ГА ООН 2625 (XXV).
11. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, стаття 34.
12. Постанова Конституційного суду РФ від 19 березня 2014 року № 6-П.
13. Статті про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння, 2001 рік, статті 3, 32.
14. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року, статті 2, 3.
15. Федеральний закон РФ від 21 березня 2014 року № 36-ФЗ.
16. Федеральний конституційний закон РФ від 21 березня 2014 року № 6-ФКЗ.
17. IV Женевська конвенція 1949 року, стаття 47.
18. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 68/262, 27 березня 2014 року.