Донбас після Революції Гідності: лютий 2014 року

Період: лютий 2014 року.
Територія: Донецька та Луганська області.
Ключові документи: постанови Верховної Ради України від 22 та 23 лютого 2014 року; рішення про формування уряду від 27 лютого; Конституція України; повідомлення про позиції місцевої влади; доповідь Управління Верховного комісара ООН з прав людини від 15 квітня 2014 року.

Російська теза: Після повалення Януковича владу в Україні нібито захопили сили, які позбавили Донбас політичного представництва та почали переслідувати російськомовних. За цією версією, регіон одразу відкинув нову владу, а подальші події стали неминучою самообороною всього місцевого населення.

Таке пояснення об’єднує різні події в одну історію та приховує важливі відмінності: між зміною центрального керівництва й припиненням державних інституцій, між невдоволенням частини громадян і позицією всього регіону, між мирним протестом та захопленням влади.

1. Зміна керівництва не означала припинення української держави

22 лютого Верховна Рада ухвалила постанову № 757-VII. У ній парламент констатував самоусунення Віктора Януковича від виконання конституційних повноважень та призначив позачергові президентські вибори на 25 травня 2014 року.

23 лютого окремою постановою № 764-VII виконання обов’язків Президента поклали на Голову Верховної Ради Олександра Турчинова з посиланням на статтю 112 Конституції.

Ці події не створили нової держави та не припинили існування України. Продовжувала працювати Верховна Рада того самого скликання. Зберігалися українське законодавство, судова система й органи місцевого самоврядування.

27 лютого парламент призначив Арсенія Яценюка Прем’єр-міністром 371 голосом. Новий склад Кабінету Міністрів підтримав 331 депутат. Це зафіксовано в офіційному повідомленні про пленарне засідання.

Політична оцінка зміни влади не скасовувала державної належності Донецької та Луганської областей і не передавала комусь право самостійно змінювати їхній статус.

2. Донбас не втратив місцеву владу через зміну керівництва в Києві

Місцеві ради мали власні повноваження, які не залежали від особистого перебування Януковича на посаді Президента.

За статтею 140 Конституції України місцеве самоврядування означає право територіальної громади вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів. Стаття 143 визначає відповідні повноваження щодо майна, бюджетів, програм розвитку та інших місцевих питань.

Зміна центрального керівництва сама собою не припиняла цих повноважень. Міські та обласні ради могли ухвалювати звернення, висловлювати незгоду, вимагати змін законодавства або іншої політики уряду.

Однак місцеве самоврядування не наділяло їх правом скасовувати загальнодержавні органи або оголошувати територію окремою державою.

Тому потрібно розрізняти два питання:

• чи погоджувалися місцеві політики з рішеннями Верховної Ради;
• чи мали вони повноваження вивести регіон з українського правового простору.

Незгода з центральною владою не створювала другого повноваження.

3. Навіть керівництво Донецька не демонструвало одностайного невизнання парламенту

25 лютого міський голова Донецька Олександр Лук’янченко заявив, що Верховна Рада є легітимним органом влади, який продовжує працювати, незалежно від ставлення до цього.

Його позицію зафіксували тогочасне повідомлення LIGA.net та інші публікації від 25 лютого.

Заява міського голови не була судовим висновком щодо всіх рішень парламенту. Її значення інше: вона показує реальну позицію впливового представника місцевої влади в конкретний момент.

Твердження, що Донбас відразу й одностайно відкинув Верховну Раду, не відповідає навіть цій публічній заяві.

Місцева влада не була єдиним політичним суб’єктом із єдиною позицією. Так само населення двох областей не можна зводити до заяв одного посадовця, партії або учасників окремого мітингу.

4. У регіоні існували різні політичні позиції

На Донбасі були прихильники Майдану, його противники та люди, які не брали участі в політичних виступах. Приписувати всім однакову позицію означає стирати цю різницю.

У матеріалах Українського інституту національної пам’яті про Луганщину, зокрема, зафіксовано діяльність місцевого громадського сектору Євромайдану та його відеоманіфест із закликом до спільного майбутнього в єдиній Україні. Матеріали про події на Луганщині.

Самі по собі мітинги не встановлювали волю всього населення. Їхні учасники мали право висловлювати свої погляди, але не отримували через це повноваження говорити від імені кожного жителя області.

Так само вимоги децентралізації не тотожні вимогам виходу з України. Передача більшої кількості повноважень місцевій владі та ліквідація державної належності регіону є різними питаннями.

5. Мовне голосування стало приводом для страхів, але не забороною російської мови

23 лютого Верховна Рада проголосувала за скасування закону про засади державної мовної політики.

Це рішення мало політичні наслідки: воно посилило побоювання частини населення та дало матеріал для інформаційної кампанії. Проте рішення про скасування не було підписане й не набрало чинності.

Цю обставину відзначено в доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини від 15 квітня 2014 року.

Отже, потрібно відрізняти голосування парламенту, його суспільне сприйняття та юридичний результат.

Із самого голосування не випливає, що в Україні запровадили заборону спілкуватися російською. Тим більше воно не доводить існування політики фізичного переслідування російськомовних.

Детально мовне питання потребує окремого розгляду. Для хронології лютого важливо зафіксувати головне: політичний привід для тривоги не можна подавати як уже чинну заборону.

6. Що встановили міжнародні спостерігачі

Квітнева доповідь ООН описувала напруженість на сході України та побоювання етнічних росіян щодо того, чи представляє центральна влада їхні інтереси.

Водночас її пункт 7 прямо зазначав: зафіксовані напади на представників цієї спільноти не були систематичними або широкомасштабними. Доповідь також звертала увагу на повідомлення про участь у протестах і зіткненнях людей з-поза регіону, зокрема з Російської Федерації. ukraine.ohchr.org

Ця доповідь оприлюднена у квітні та охоплює ширший період. Її не слід представляти як щоденний моніторинг усіх лютневих подій.

Проте вона важлива для перевірки твердження про масове переслідування як причину подальших дій. Міжнародне спостереження не підтвердило картину систематичних чи широкомасштабних нападів, яку використовували для пояснення необхідності захищати регіон від України.

Окремі правопорушення вимагали розслідування та захисту постраждалих. Вони не давали підстав приписувати всій державі політику переслідування цілої спільноти.

7. Чому подальші події не можна переносити назад у лютий

У російському викладі лютнева політична криза, березневі виступи, квітневі захоплення та подальші бойові дії часто зливаються в одну подію.

Це руйнує причинно-наслідкову послідовність.

Для оцінки лютого потрібно встановлювати, які рішення вже були ухвалені, які органи працювали та що саме відбувалося на той момент. Пізніші бойові дії не можуть бути доказом того, що до їхнього початку весь регіон уже зазнавав збройного нападу.

Так само подальша поява самопроголошених утворень не доводить, що в лютому вони представляли населення або мали законні владні повноваження.

Політична напруженість пояснює вразливість ситуації. Вона не робить наступну збройну ескалацію неминучою чи правомірною.

Хронологія

Наша позиція

У лютому 2014 року Донбас переживав політичну кризу разом з усією Україною. У регіоні існували різні погляди на Майдан, зміну центрального керівництва та майбутню державну політику.

Проте з цього не випливають російські висновки.

Зміна керівництва не припинила української державності та не позбавила Донбас місцевих органів влади. Незгода частини населення не дорівнювала волі всього регіону. Побоювання щодо мовної політики не були доказом чинної заборони російської мови.

Документи та тогочасні заяви показують продовження роботи державних інституцій, різноманітність місцевих позицій та можливість політичного врегулювання в межах України.

Версія про одностайну самооборону Донбасу від уже розпочатого масового переслідування підмінює ці обставини. Вона використовує політичні страхи для виправдання подій, які потрібно оцінювати окремо, за їхніми датами, учасниками та правовими підставами.

Першоджерела

1. Постанова ВР №757-VII: самоусунення Януковича та призначення виборів Президента.
2. Постанова №764-VII: покладення обов'язків Президента на Олександра Турчинова.
3. Верховна Рада України: пленарне засідання 27 лютого 2014 року.
4. Конституція України.
5. «ЛІГА.net»: мер Донецька визнає легітимність Верховної Ради, 25 лютого 2014 року.
6. «Факти»: мер Донецька визнав легітимність Ради, 25 лютого 2014 року.
7. УІНП: «Майдан від першої особи. Регіональний вимір». Вип. 3, ч. 1: АР Крим — Луганська область (2017).
8. УВКПЛ ООН: доповідь про ситуацію з правами людини в Україні, 15 квітня 2014 року.