Російський вплив і вимоги федералізації

Період: березень — квітень 2014 року; подальші судові висновки щодо встановлених подій.
Територія: Україна, з особливою увагою до Донецької та Луганської областей.
Ключові документи: Конституція України; заява МЗС Росії від 17 березня 2014 року; Концепція реформування місцевого самоврядування від 1 квітня; Женевська заява від 17 квітня; матеріали міжнародного моніторингу; рішення ЄСПЛ у справі «Україна та Нідерланди проти Росії».

Російська теза: Події на Донбасі нібито були виключно внутрішньою реакцією населення на зміну влади. Росія начебто лише підтримувала діалог, а федералізація була суто місцевою вимогою, яку Київ відмовився обговорювати.

У такому викладі роль Москви зводиться до посередництва, а збройні дії пояснюють небажанням України надати регіонам більше прав.

1. Федералізація була частиною офіційного російського плану

17 березня 2014 року МЗС Росії оприлюднило заяву про створення «Групи підтримки для України».

У ній Москва запропонувала скликати конституційні збори з рівним представництвом регіонів для підготовки нової федеративної Конституції.

Російська пропозиція також передбачала:

• надання російській мові статусу другої державної;
• нейтральний військово-політичний статус України;
• широкі повноваження регіонів;
• затвердження нової Конституції на референдумі;
• проведення виборів після зміни конституційної моделі.

Текст заяви МЗС Росії від 17 березня 2014 року, відтворений із посиланням на офіційне джерело.

Отже, йшлося про значно більше, ніж підтримку місцевого самоврядування. Іноземна держава пропонувала конкретну перебудову української державної системи та її зовнішньополітичних засад.

Це не доводить, що кожна місцева вимога була написана в Москві. Проте спростовує твердження, що Росія не мала власної програми зміни українського устрою.

2. Місцеві вимоги збігалися з російською програмою

У попередніх статтях розглянуто вимоги проросійських організаторів щодо федералізації, другої державної мови та невизнання центральної влади.

Показовою була позиція керівника «Луганської гвардії» Олександра Харитонова. У березні він пропонував, щоб гарантом конституційного порядку на відповідній території став президент Росії. Це зафіксував тогочасний репортаж із Луганська.

Таким чином, частина організаторів вимагала не лише передачі повноважень від Києва місцевим громадам. У їхніх пропозиціях з’являлася окрема владна роль керівника іншої держави.

Збіг політичних вимог потрібно відрізняти від доказу конкретного наказу чи фінансування. Для встановлення персонального керівництва потрібні додаткові докази. Але сам зміст публічних заяв показує, що російський вплив не був сторонньою темою: його прямо включали до запропонованої моделі влади.

3. Федералізація та децентралізація є різними моделями

Децентралізація означає передачу повноважень і ресурсів ближче до громад та місцевих органів. Вона можлива в унітарній державі.

Федералізація змінює форму державного устрою та конституційне становище територіальних складових держави.

Тому відмова прийняти конкретну федеративну модель не означає відмови від місцевого самоврядування.

1 квітня 2014 року Кабінет Міністрів ухвалив розпорядження № 333-р, яким схвалив Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади.

Документ передбачав формування ефективного місцевого самоврядування, доступних публічних послуг та узгодження інтересів держави й територіальних громад. zakon.rada.gov.ua

Ця концепція ще не означала завершення реформи. Але вона є прямим доказом того, що питання місцевих повноважень розглядалося та отримало офіційне оформлення.

Вибір полягав не між повним підпорядкуванням регіонів і російським планом. Україна мала власний шлях реформи.

4. Хто мав право визначати державний устрій України

Стаття 2 Конституції України визначає Україну унітарною державою.

За статтею 5 право визначати й змінювати конституційний лад належить виключно народові України. Порядок конституційних змін установлено розділом XIII.

Отже, громадяни могли пропонувати федералізацію та вести політичну дискусію в законних межах. Однак обласна рада, окремий мітинг або самопроголошений керівник не могли одноосібно змінити державний устрій.

Росія також не мала повноважень установлювати обов’язкову для України конституційну модель.

Навіть підтримка певної реформи частиною населення не давала права запроваджувати її через збройний примус.

5. Женевська заява не зобов’язувала Україну до федералізації

17 квітня 2014 року представники України, Росії, США та Європейського Союзу погодили Женевську заяву.

Опублікований текст передбачав:

• утримання від насильства, залякування та провокацій;
• роззброєння всіх незаконних збройних груп;
• повернення незаконно захоплених будівель;
• звільнення незаконно зайнятих вулиць, площ та інших громадських місць;
• широкий і прозорий конституційний діалог із залученням усіх регіонів. kmu.gov.ua

Заява не встановлювала федеративного устрою, другої державної мови чи права окремих областей самостійно визначати конституційну модель України.

Вона також не визнавала захоплення установ законним способом участі в реформах. Навпаки, прямо передбачала їх звільнення та роззброєння незаконних груп.

Тому посилатися на Женеву як на міжнародне зобов’язання виконати російський план федералізації неправильно.

6. Російська участь не обмежувалася політичними заявами

Питання російського впливу має кілька рівнів: дипломатичні вимоги, інформаційна діяльність, участь окремих громадян, військова присутність і контроль над збройними утвореннями.

Ці рівні не можна механічно ототожнювати. Саме громадянство людини не доводить виконання нею наказу держави. Для висновку про державну участь потрібні докази зв’язків, підтримки та контролю.

Такі обставини досліджував Європейський суд з прав людини у справі «Україна та Нідерланди проти Росії».

У рішенні щодо прийнятності, оприлюдненому 25 січня 2023 року, Суд установив ефективний контроль Росії над відповідними частинами Донбасу з 11 травня 2014 року. Офіційний виклад висновків ЄСПЛ.

За офіційним інформаційним матеріалом ЄСПЛ про збройні конфлікти, у тому ж рішенні Суд послався на присутність російських військовослужбовців на сході України з квітня 2014 року.

У рішенні по суті від 9 липня 2025 року Велика палата послалася на цей висновок як на вже встановлений. hudoc.echr.coe.int

Це висновки, зроблені для визначення юрисдикції та прийнятності заяв за Європейською конвенцією. Їх не потрібно переказувати як кримінальний вирок кожному учаснику подій.

Однак вони прямо спростовують твердження, що Росія залишалася зовнішнім спостерігачем.

7. Дату ефективного контролю не можна видавати за початок усієї російської участі

Висновок про ефективний контроль із 11 травня не означає, що до цієї дати російського втручання не було.

У тому ж рішенні по суті Суд виклав, що 12 квітня 2014 року громадські будівлі в Слов’янську захопила група озброєних людей на чолі з громадянином Росії Ігорем Гіркіним. Водночас офіційні російські пропозиції щодо перебудови України були оприлюднені ще в березні. hudoc.echr.coe.int

Це різні юридичні та фактичні питання:

Отже, встановлений Судом часовий поріг не є довідкою про відсутність усіх інших форм участі до нього.

8. Місцеве невдоволення не скасовувало зовнішнього втручання

На Донбасі існували реальні політичні суперечності. Частина населення підтримувала проросійські вимоги. Це не виключає зовнішньої участі та не робить її законною.

Держава може використовувати вже наявні конфлікти, підтримувати окремих учасників і сприяти переходу від політичного протистояння до збройного.

Так само існування місцевих прихильників певного руху не означає, що всі його дії були самостійними або представляли більшість населення.

Місцева участь і російське втручання могли існувати одночасно. Визнання першого не спростовує другого.

Хронологія

Наша позиція

Росія була учасником подій із власною програмою зміни українського державного устрою.

Її березневі пропозиції охоплювали федералізацію, мовний статус і військово-політичний курс. Водночас Україна розпочала власну реформу місцевого самоврядування, а Женевська заява передбачала діалог без наперед установленого обов’язку прийняти російську модель.

Політичні вимоги потрібно було реалізовувати в межах українських конституційних процедур. Захоплення установ, незаконне озброєння та іноземна військова участь не створювали додаткового права змінювати Конституцію.

Судові висновки ЄСПЛ також не залишають підстав подавати Росію лише як посередника: установлено ефективний контроль Росії над відповідними частинами Донбасу з 11 травня 2014 року.

Вимоги місцевого самоврядування не давали Москві права визначати устрій України. А участь місцевих прихильників не перетворювала російське втручання на виключно внутрішній процес.

Першоджерела

1. Заява МЗС РФ від 17 березня 2014 року про «Групу підтримки для України» (Вікіджерела).
2. Радіо Свобода: Луганськ — штурм ОДА розслідує СБУ, 10 березня 2014 року.
3. Розпорядження Кабінету Міністрів України № 333-р від 1 квітня 2014 року про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування.
4. Конституція України.
5. Женевська заява від 17 квітня 2014 року (публікація Кабінету Міністрів України).
6. ЄСПЛ: юридичне резюме рішення щодо прийнятності у справі «Україна та Нідерланди проти Росії» (оприлюднено 25 січня 2023 року).
7. ЄСПЛ: текст рішення Великої палати у справі «Україна та Нідерланди проти Росії», 9 липня 2025 року.
8. ЄСПЛ: інформаційний матеріал «Збройні конфлікти» (виклад рішення щодо прийнятності у справі «Україна та Нідерланди проти Росії»).