Російський вплив у Криму до 2014 року: організації, заяви і грудневе звернення 2013 року

Період: 1991–2013 роки.
Предмет: проросійські політичні проєкти, культурні зв’язки з Росією, територіальні претензії та інформаційні передумови подій 2014 року.

Російська теза: до 2014 року в Криму не було ні проросійських політичних проєктів, ні територіальних претензій Росії, а розмови про загрозу автономії й російській мові виникли лише як реакція на перемогу Майдану.

1. Російський вплив мав різні форми

До 2014 року в Криму одночасно діяли громадські об’єднання, партії, культурні центри та інші структури, орієнтовані на Росію. Їх не можна механічно об’єднати в одну категорію.

Потрібно розрізняти:

• підтримку російської мови та культурних заходів;
• політичне просування зближення України з Росією;
• заперечення українського суверенітету над Кримом;
• заклики змінити державну належність території.

Мова спілкування або участь у культурному заході не доводять сепаратизму. Для правової оцінки потрібні конкретні програми, заяви та дії.

Так само документально підтверджені зв’язки з російською установою не дозволяють без додаткових доказів приписувати всім учасникам організації підпорядкування спецслужбам.

Ця стаття не доводить, що кожен проросійський діяч працював на Москву, і не заперечує, що значна частина кримчан щиро цінувала російську мову та культуру. Її завдання вужче: перевірити за документами, чи існували організації, програми, заяви й територіальні претензії, про відсутність яких говорить російська теза.

2. Російська громада Криму та формування політичних об’єднань

За опублікованою історією руху, 14 грудня 2009 року в Сімферополі громадські організації «Громадський актив Криму» і «Російська громада Криму» оголосили про створення Всекримського громадсько-політичного руху «Руська Єдність». 13 березня 2010 року підписали угоду про співпрацю громадських організацій і політичних партій у рамках цього руху.

До складу ввійшли, зокрема, Всекримський рух «Руська Єдність» (С. В. Аксьонов), Російська громада Криму (С. П. Цеков), а також КРО партії «Російський блок». РБК-Україна

Це показує взаємодію громадських і політичних структур, які діяли легально, брали участь у виборах і мали власну організаційну історію. Проте заяви таких організацій про представництво громади не означали юридичного мандата говорити від імені всього населення автономії.

3. Що пропонував «Русский блок»

Політичний зміст проєктів можна перевіряти за їхніми програмами.

У програмі партії «Русский блок», опублікованій під час виборчої кампанії 2012 року, серед пріоритетів названо «Вхождение в Таможенный союз с Российской Федерацией и другими государствами; совместное с ними построение Евразийского союза» та «Государственный русский язык».

У програмі також є формула «Вне единства с Россией - нет будущего!» РБК-Україна

Отже, йшлося про конкретний політичний курс, а не лише про культурну діяльність.

Водночас програма зближення з Росією підтверджує політичну орієнтацію, але сама по собі ще не доводить підготовки збройного захоплення території.

Для висновку про порушення закону потрібно встановлювати конкретну протиправну мету або дію, а не підміняти аналіз політичним ярликом.

4. Яку підтримку мало «Русское единство»

На виборах до Верховної Ради АРК 2010 року партія «Русское единство», створена на основі організації, яку очолив Сергій Аксьонов, набрала 4 % голосів, стала п’ятою прохідною партією і отримала 3 місця зі 100. Крим.Реалії За тим же матеріалом, організацію створили 2009 року, а у квітні 2014 року Окружний адміністративний суд Києва заборонив її діяльність в Україні.

Три мандати зі ста не були мандатом усього Криму на відокремлення.

Водночас результат однієї партії не можна перетворювати на точний показник усіх симпатій кримчан до Росії: частина виборців могла підтримувати інші партії й водночас прихильно ставитися до російської культури.

Коректний висновок вужчий: «Русское единство» не мало самостійної парламентської більшості й не могло обґрунтовано ототожнювати власну позицію з позицією всього населення.

Цей приклад показує й зворотний бік.

Проросійські структури були помітними в публічному просторі, але до 2014 року не мали ні політичної, ні виборчої сили, яка відповідала б їхнім гучним заявам.

Ця розбіжність важлива для оцінки подій 2014 року: рішення про «референдум» ухвалювали не після зростання підтримки таких сил на виборах, а в умовах присутності російських військових.

5. Територіальні претензії лунали від російських посадовців

Сумніви щодо української належності Севастополя поширювали не лише кримські активісти.

У травні 2008 року, під час святкування 225-річчя Чорноморського флоту, мер Москви Юрій Лужков публічно заявив про Севастополь.

Агентство «Інтерфакс» 12 травня 2008 року винесло в заголовок: «Лужков дойдет до международного суда с требованием вернуть России Севастополь». Інтерфакс

Реакцію України зафіксувала «Українська правда» того ж дня: за словами речника МЗС Василя Кирилича, такі висловлювання є «вмешательством во внутренние дела Украины» та спробою поставити під сумнів територіальну цілісність України, але «Не рассматриваем заявления Лужкова как официальную позицию». Українська правда У тому ж повідомленні Служба безпеки України заборонила Лужкову в’їзд в Україну, а в Державній думі заяву мера назвали патріотичною: голова комітету з питань СНД Андрій Островський пов’язав питання Севастополя з терміном дії договору про дружбу.

Тому потрібно відрізняти заяву мера Москви від юридично оформленої позиції Російської Федерації за міжнародними договорами. Посада Лужкова не давала йому повноважень змінювати кордони.

Його слова є доказом поширення територіального наративу, а не доказом існування російського права на Севастополь.

6. Севастополь у Раді Безпеки ООН, липень 1993 року

Епізод 2008 року не був першим. 9 липня 1993 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову про статус Севастополя.

Україна відповіла негайно: заяву Президента від 9 липня та лист міністра закордонних справ від 14 липня було передано Раді Безпеки (документи S/26075 і S/26100), а Росія розповсюдила заяву свого МЗС від 11 липня (S/26109).

Питання розглянули на засіданні Ради 20 липня 1993 року. Repertoire of the Practice of the Security Council, 1993–1995

За описом Репертуару, представник України назвав рішення російського парламенту «безвідповідальним» і «кричущим нехтуванням» принципами міжнародного права, зокрема статтею 2(4) Статуту ООН. Представник Росії заявив, що постанова Верховної Ради розходиться з політикою Президента та уряду Російської Федерації, і наголосив, що Росія керуватиметься двосторонніми договорами, зокрема щодо поваги суверенітету й територіальної цілісності одна одної.

Результатом стала заява Голови Ради від імені її членів.

У ній Рада, зокрема, підтвердила «свою відданість територіальній цілісності України відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй», нагадала, що за договором від 19 листопада 1990 року Високі Договірні Сторони зобов’язалися поважати територіальну цілісність одна одної «в існуючих нині кордонах», і визнала, що постанова Верховної Ради Російської Федерації «несумісна» із цим зобов’язанням, цілями й принципами Статуту та «не має сили».

Це була заява Голови, а не резолюція Ради.

Висновок з документа простий: спроба оголосити Севастополь російським ще в 1993 році отримала в Раді Безпеки таку оцінку, а Росія в тому ж засіданні відмежувалася від рішення власного парламенту. Тому твердження, ніби територіальних претензій не існувало, спростовується; водночас стверджувати, що вони були політикою російської держави в 1993 році, документ не дозволяє.

7. Російські культурні установи працювали відкрито

За повідомленням фонду «Русский мир», 15 грудня 2011 року в Сімферополі відкрили Російський центр Універсальної наукової бібліотеки імені І. Я. Франка: 79-й Російський центр у світі й сьомий в Україні.

У відкритті брали участь міністр культури АРК А. А. Плакіда, генеральний консул Російської Федерації В. В. Андреєв і представник фонду Н. К. Сергейчев. Русский мир

Це конкретний приклад відкритої діяльності російської культурної структури в українському Криму.

Сам факт відкриття центру не доводить протиправності його роботи, але показує наявність каналів культурного впливу та взаємодії російських установ із місцевими органами.

Він також суперечить узагальненій картині, нібито до 2014 року в Криму була заборонена будь-яка російська культурна діяльність.

8. У грудні 2013 року з’явився заклик «захищати автономію»

Особливе значення має звернення президії кримської Верховної Ради від 11 грудня 2013 року.

«Інтерфакс-Україна» опублікував його того ж дня; заголовок агентства: «Президиум крымского парламента считает, что победа Майдана повлечет ликвидацию автономии и запрет русского языка».

У зверненні, зокрема, є слова: «Нас лишат права говорить, писать, получать образование на родном для большинства крымчан русском языке» і «Автономия в опасности! Будьте готовы встать на ее защиту!» Інтерфакс-Україна

Автори звернення пов’язали протести з «технологіями кольорових революцій» і запропонували кримчанам вибір між «насильницькою майданізацією» та «рішучою відсічею». Це політична риторика, а не опис ухваленого закону.

Отже, тези про загрозу автономії та майбутню заборону російської мови поширювалися вже в грудні 2013 року. Це було до зміни влади в лютому 2014 року і до голосування Верховної Ради щодо скасування мовного закону 2012 року, тому грудневу кампанію неможливо пояснити реакцією на ще не здійснене лютневе голосування.

9. Звернення описувало прогнозовані загрози, а не чинну заборону

Зміст грудневого документа потрібно читати буквально: його автори описували те, що, на їхню думку, станеться в майбутньому.

Вони не наводили ухваленого закону, який уже скасував автономію або заборонив російську мову.

Натомість Конституція АРК містила гарантії використання та захисту російської, кримськотатарської й інших мов; їх розглянуто в окремій статті про Конституцію АРК 1998 року.

Тому юридично це різні речі: політична заява про майбутню небезпеку і документально встановлене обмеження прав. За змістом звернення можна зробити висновок про спробу мобілізувати населення через очікування загрози, але саме звернення не доводить реальності проголошених його авторами намірів опозиції.

10. Де проходила правова межа

Український конституційний порядок допускав політичну конкуренцію та громадську діяльність, але встановлював межі.

Стаття 37 Конституції України забороняє утворення і діяльність партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані, зокрема, на порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни.

Вона також передбачає: «Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань», а заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Отже, захищати мовні права, проводити культурні заходи або пропонувати зміну політики законними способами можна було. Присвоювати право розпоряджатися українською територією або створювати для цього незаконні силові структури ці свободи не дозволяли.

11. Що показують документи щодо кожної частини тези

Правовий висновок

До 2014 року в Криму існувало організоване проросійське політичне середовище.

Документи підтверджують його програми, участь у виборах, зв’язки з культурними структурами Росії та поширення територіальних претензій.

При цьому не можна ототожнювати російську мову, культурні зв’язки, підтримку зближення з Росією та згоду на відокремлення: кожен із цих висновків потребує власних доказів.

Заяви про загрозу автономії та російській мові з’явилися ще в грудні 2013 року. Їх не можна подавати виключно як реакцію на рішення українського парламенту в лютому 2014 року.

Першоджерела

1. РБК-Україна: Всекримський громадсько-політичний рух «Руська Єдність».
2. РБК-Україна: програма партії «Русский блок».
3. Крим.Реалії: «Русское единство» і вибори до Верховної Ради АРК 2010 року.
4. Інтерфакс: заява Лужкова про Севастополь, 12 травня 2008 року.
5. Українська правда: реакція МЗС України на заяви Лужкова, 12 травня 2008 року.
6. Repertoire of the Practice of the Security Council, 1993–1995: скарга України щодо постанови Верховної Ради РФ про Севастополь.
7. Русский мир: відкриття Російського центру в Сімферополі, 15 грудня 2011 року.
8. Інтерфакс-Україна: звернення президії кримського парламенту, 11 грудня 2013 року.
9. Конституція України.